Наступний лист Робін Страйкові не містив корисної інформації. Однак за два дні потому, як вона поклала його до пластикового каменя, Бекка Пірбрайт повела її з рештою високорівневої групи, але без Кайла, на сеанс ремесла.
Був спекотний і ясний червневий день, і Бекка замість світшоту вдягнула футболку з логотипом церкви, але рядові члени так само були у своїх важких одностроях. Уздовж стежки, яка вела до вагончиків, квітнули дикі маки та ромашки. Гарна погода, може, і підняла б Робін настрій, але цей чудовий день навіював думки про всі місця, де вона воліла б бути замість Чапмен-Фарм. Навіть центральний Лондон, дуже неприємний під час спеки, звідси здавався райським куточком. Вона б залюбки надягнула замість товстого костюма літню сукню, купила б собі пляшку води, ішла б куди заманеться…
Група здивовано загомоніла, наблизившись до вагончика, де вони зазвичай плели солом’яних лялечок. Столи винесли назовні, щоб не задихатися всередині, але здивувало всіх зовсім не це.
Декілька членів церкви збирали кількаметрового солом’яного чоловіка. Він спирався на міцний дротяний каркас, і Робін зрозуміла, що солом’яна скульптура, над якою раніше працювала Ван, була його головою.
— Ми робимо його щороку на відзначення маніфестації Украденого пророка, — пояснила усміхнена Бекка групі, всі члени якої, сідаючи за столи, заглядалися на скульптуру. — Пророк мав великий хист до ремесла, тож…
Бекка затнулася. З-за скульптури вийшла Емілі з мотузкою в руках. Її голова була недавно поголена; як і Луїзі, Емілі поки не дозволяли почати відрощувати волосся. Емілі холодно й зухвало глянула на Бекку, а тоді повернулася до роботи.
— …тож ми вшановуємо його у той спосіб, який він образ для власного самовираження, — закінчила Бекка.
Члени групи механічно потягнулися до своїх жмутків соломи, і Робін побачила, що її товаришів уже навчили робити норфолкські ліхтарики, складніші за фігури, які встигла опанувати вона. Ніхто не поспішав їй допомагати, тож Робін взяла ламінований листок з інструкцією. Сонце палило їй спину.
Бекка зайшла до майстерні й повернулася з «Відповіддю» у шкіряній палітурці, з якої на попередньому сеансі читала Мадзу. Діставши шовкову закладку з потрібної сторінки, Бекка прокашлялася і почала читати.
— «Тепер я наближаюся до частини оповіді, яка є водночас жахливою і чудесною, розпачливою та радісною.
Скажу перш за все, що насельникам бульбашкового світу те, про що я зараз повідаю — принаймні те, як я це зрозумів та осягнув — може здатися бентежним і навіть шокуючим. Яким чином, спитають вони, смерть дитини може стати чимось чудесним та радісним?
Я маю почати з опису Дайю. Матеріалісти назвали б її моєю донькою, але я так само любив би її, якби між нами не було плотського зв’язку.
Із самого дитинства було зрозуміло, що Дайю ніколи не потребуватиме пробудження. Вона народилася пробудженою і мала надзвичайні метафізичні здібності. Вона могла поглядом приборкати дику тварину й непомильно знаходила предмети навіть на великій відстані. Вона не цікавилася дитячими іграшками та забавами, а натомість тягнулася до письма, читала без навчання, висловлювала істини, які люди осягають хіба за ціле життя…»
— А ще вміла ставати невидимою, — промовив холодний голос з-за високої солом’яної скульптури.
Частина групи озирнулася на Емілі, але Бекка проігнорувала це втручання.
— «Вона зростала, і також зростали її сили. Думка про те, що дитина у чотири, п’ять років може мати настільки високе духовне покликання, здалася б мені абсурдною, якби я на власні очі на бачив цього. Щодня вона набувала більшої мудрості й надавала нові докази чистоти власного спілкування з Благословенним Божеством. Навіть у дитинстві вона перевершувала моє розуміння. Я роками шукав та опановував свої духовні дари. Дайю просто приймала свої здібності як природну річ, без внутрішнього конфлікту, не бентежачись.
Тепер я озираюся назад і не розумію, як не усвідомлював її долі, хоча вона говорила мені про неї за кілька днів до свого земного кінця.
«Тату, я скоро маю відійти до Благословенного Божества, але не хвилюйся, я повернуся».
Я думав, що вона говорить про стан, коли чисті духом ясно бачать обличчя Божества, і якого сам досягав завдяки мантрам, постуванню та медитації. Я знав, що Дайю, як і я сам, вже бачила Божество і розмовляла з Ним. Слово «відійти» мало б мене насторожити, але я був сліпий, хоч вона про все сказала прямо.
Обраним знаряддям Божества стала молода жінка, яка відвела Дайю до темного моря, коли я спав. Дайю радісно попрямувала до небокраю перед сходом сонця і зникла з матеріального світу; її плоть розчинилася в океані. Вона стала, як називає такі речі світ, мертвою.
Мій відчай не мав меж. Минуло багато тижнів, перш ніж я збагнув, що саме для цього її було послано нам. Хіба вона не казала мені багато разів: «Тату, я існую поза межами матерії»? Її було послано, щоб навчити нас усіх, що єдиною істиною, єдиною реальністю є дух. І коли я нарешті вповні збагнув це й смиренно сказав про це Благословенному Божеству, Дайю повернулася.
