Вона ненавидить їх. Журналістів. Подкастерів. І думку про те, як із цим усім живуть батьки Ейпріл, навіть через стільки часу. Вона ненавидить їх усіх.
— Не як завжди... — повільно мовила Емілі, — щонайменше не всяка бридня типу «Ейпріл, яку я знала: розмова з Емілі Ліппман», якщо ти про таке «завжди». Ні, він...
Емілі притихла. Ганна зрозуміла, що вона підбирає слова, міркує, як краще сказати те, що може засмутити, а тому поставила чашку з кавою та спробувала набратися духу.
— Він думає, що Невілл невинний, — зрештою мовила Емілі. — Він думає... він думає, що вони помилилися.
Чотири тижні першого триместру (точніше, Михайлівського триместру, як вона вже навчилася його називати) минули. Ганна почувалася, ніби пробула в Оксфорді цілу вічність — та водночас розуміла, що ніколи не призвичаїться до цього чуда.
Було так незвично переживати два стани водночас: прокидатися в дивовижній кімнаті вісімнадцятого століття, в одному з найстаріших навчальних осередків у світі; слухати дзвін каплиці, що підносився до неба, і високі, неземні голоси хористів Пеламського коледжу, які долинали до її вікон, — а заразом відчувати заспокійливу суміш ритмів їдальні з понеділковим м’ясним рулетом, постійного бурчання Г’ю через сморід локшини швидкого приготування, що доносився до його кімнати з клавдської кухні, і щоденних навідувань прибиральниці — владної, але по-материнському турботливої Сью. Однак найдивнішим було те, що вони з Ейпріл стали найкращими подругами. Попри те що в Додсворті Ганна, безсумнівно, силувалася обходити десятою дорогою таких страхітливо вродливих і відверто багатих, як Ейпріл.
Однак тепер, коли доля звела їх в одній кімнаті, вони сприймали ту дружбу як щось очевидне. Ейпріл та Ганна. Ганна та Ейпріл. Подружки. Сусідки. Спільниці.
— Вона така корова, — пробурмотіла Ейпріл. Був вечір п’ятниці. Вона розкинулася на дивані в халаті з японського шовку з ручним розписом, їла сухі пластівці «Коко попс» із миски, дивилася «Клуб “Сніданок”» на лептопі й гортала на айфоні ще новенький для більшості додаток — «Інстаграм». — Я тобі кажу, вона вичікує і приходить зі своїм порохотягом тоді, коли в мене страшнюче похмілля або коли я дуже поспішаю.
— Хто? — Ганна поправила капюшон мантії перед дзеркалом. Сьогодні в їдальні буде офіційна вечеря, а тому студенти мусили йти туди в належному вбранні: в академічній мантії та елегантному одязі, хоча насправді «елегантний» означало «жодних рваних джинсів». Вона зазирнула через плече Ейпріл і подивилася час на її лептопі. 7:25. Емілі пообіцяла зайти по неї, але вони вже мусили поспішати, якщо хотіли сидіти поруч.
— Я ж казала вже. Сью. Ти мене взагалі слухаєш?
— Та їй же треба обійти всі кімнати, — м’яко відповіла Ганна.
— Вона зненавиділа мене через той жарт з мискою блискіток на шафі, — сказала Ейпріл, а потім поклала до рота повну ложку пластівців і гучно захрумтіла. — Сучка.
Ейпріл виявилася невиправною жартівницею. Тож проживання з нею було доволі ризикованим, хоча й окрема кімната не зарадила б. Нещодавно Ейпріл підлаштувала дзвінок і переконала Раяна, що голова коледжу викликає його до себе. Голові геть не сподобалося, що його потурбували о десятій тридцять недільного вечора...
Ганна й сама раз «попалась». Якось вона підіймалася сходами після вечері й почула панічні крики в спальні Ейпріл, миттєво кинулася туди й побачила лише дві бліді руки, які безпорадно хапалися за край рами відчиненого вікна. Лише капи вона, затамувавши подих, промчала через усю кімнату, схопила руку за зап’ясток і глянула донизу, то побачила, що Ейпріл спокійнісінько стоїть на еркері й регоче, як несамовита.