Та дівчина полностью

— Та що ви, йому років п’ятдесят, якщо не більше, а може, і шістдесят, — втрутився Раян. — Моєму дідові стільки, і вони всі такі, хіба ні? Старенькі хлопи. Інше покоління. Ти маєш поставитися до цього з розумінням. Він нічого поганого не мав на увазі.

— Може, і не мав, але насправді це вже достобіса занадто! Ганно, ти ж обіцяєш мені поскаржитися на нього?

— Нажалітися на те, що він трохи старомодний? А мені подавати до суду на прибиральницю за те, що вона назвала мене голубчиком?

— Це різні речі, і ти це прекрасно знаєш! — огризнулась Емілі.

Вони сперечались і далі, відходячи від суті проблеми: Емілі нарікала на сексизм і патріархат, а Раян підбурював її, удаючи, що не розуміє, про що вона каже. Ганна своєю чергою поринула в роздуми, прокручуючи в голові слова друга. Бо річ у тім, що він, мабуть, має рацію. Джон Невілл, імовірно, направду не мав нічого поганого на увазі. І Ганна не могла уявити, що поскаржиться на нього, як наполягала Емілі. Бо що їй казати? «Він не віддав мені лист відразу, і я зніяковіла?»

Саме цей момент ключовий: він не сказав і не зробив нічого конкретного. Хоча ті слова про дівчаток були дивними, але вона більше не мала жодних закидів проти нього. Та все-таки він змусив її почуватися некомфортно — Ганні довелося випрошувати лист, який по праву належав їй. Його поведінка скидалася на гру-демонстрацію своєї влади над нею. Від цього в Ганни пішов мороз поза шкірою. Вона зловила себе на тому, що крадькома витирала маминого листа об своє коліно, хоча й знала, що це безглуздо.

Після вечері Раян та Емілі подалися на зустріч з її подругами, які навчалися в іншому коледжі. Ганна допила залишки замовленого вина зі знайомими дівчатами з клавду, а згодом і ті пішли до сусіднього бару. Тоді вона зрозуміла, що сидить в залі сама, якщо не враховувати викладачів, які досі пили каву й розмовляли за високим столом, і персоналу, який прибирав посуд.

Біля дверей вона занепокоєно глянула на золотисте світло, що лилося з вікон будиночка чергових, і замислилася, коли в них починається нічна зміна. Джон Невілл ще там? Чи побачить він, коли Ганна йтиме через Старий дворик? Іншого виходу із зали не було, а всі шляхи до Нового дворика були видні з будиночка. Його навмисно розташували так, щоб чергові добре бачили відвідувачів, які ходять територією коледжу.

Ганна розуміла, що це безглуздо, але думка, що Невілл підстерігає її, а можливо, навіть вийшов назовні, щоб влаштувати засідку, проймала морозом, сповнювала душу страхом і відразою. Він справді хотів покласти її лист до комірки саме тоді? Хіба пошту не привозять зранку? Чи він притримав конверт, вичікуючи, коли вона прийде шукати його? І все заради цієї дикої маленької гри?

Вона завмерла у дверях зали, вагаючись, але раптом почула голос позаду:

— Усе гаразд?

Обернувшись, Ганна побачила Віллового друга — Г’ю. На ньому була академічна мантія з краваткою-метеликом, окуляри трохи з’їхали набік. Він мав смішнуватий вигляд трохи нетверезої людини.

— О, Г’ю, це ти! — привітно озвалася вона. — Так, усе добре. Я просто... просто думала вже йти спати. А ти йдеш до клавду?

— Ну, взагалі-то, до бібліотеки. — Він поправив окуляри, здмухнув волосся з чола й дещо жалібно усміхнувся: — Мушу працювати над есеєм, мав ще сьогодні здати. Дозволили принести завтра. Сказав старому Бейтсові, що все написав, просто принтер зламався. Хоча насправді я не видушив жодного слова. Хочеш, я проведу тебе?

Ганна вагалася. До Нового дворика інший шлях, ніж до бібліотеки, принаймні буде добрий гак. Та її вабила думка про заспокійливу компанію доброзичливого Г’ю в окулярах з роговою оправою.

— Якщо тобі неважко, — зрештою мовила вона, а тоді засміялася. — Вибач, я вже щось верзу. Так відповіла, що ти не відмовиш тепер. Насправді я і сама можу дійти.

Однак, можливо, Г’ю не був таким п’яним, яким видавався, або був значно проникливішим. Хай там як, він похитав головою.

— Усе добре. Мені свіже повітря не завадить, треба ж, якщо чесно, трохи й витверезитися, — мовив він і взяв її під руку. — Ходімо, старенька. Перша чота, перша чота, перша чота, уперед! Ту-у-ду, ту-у-ду!

Він імітував мисливський ріг, змушуючи ворон, що жили на деревах навколо дворика, кричати й роздратовано кружляти.

Ганна розсміялась і зникла разом із Г’ю в нічній пітьмі.

Вони помилилися.

Ці слова невгамовно дзвеніли у вухах Ганни. Вона кинула десятку на стіл і наосліп виштовхалася з кафе.

На вулиці притулилася спиною до стіни. Відчувала, як дощові краплі стікають по обличчю, а дихання невпинно пришвидшується.

Вони помилилися.

Емілі обережно добирала слова, але «вони» — це евфемізм, зрозумілий для них обох. Хоч до звинувачення Джона Невілла у вбивстві Ейпріл причетні поліція, судово-медичні експерти, судді, присяжні й усі інші, є тільки одна людина, до якої слово «вони» стосувалося насправді.

Ганна.

Саме її свідчення замкнули Джона Невілла у в’язниці.