Та дівчина полностью

Та річ у тому, що все було геть інакше. Ейпріл не була дурною, зовсім ні. Вона любила модний одяг і вечірки, це правда, проте її ретельно пропрацьована стрічка в інстаграмі не показувала, як важко вона працювала за лаштунками. Ганна загубила лік, скільки разів Ейпріл, хитаючись, поверталася додому опівночі, зривала підбори, а потім цілу ніч працювала над завданням, яке потрібно було виконати до наступного дня. Ганна вичитувала кілька таких есеїв за сніданком, щоб допомогти їй. Перший раз узялася за роботу з острахом, очікуючи на купу плагіату, безладно сформованого в один текст, але, на її подив, есей був хорошим, а подекуди навіть блискучим. Хоч Ганна й не навчалася на історичному, але вміла розпізнавати гарні тексти — і ці есеї були значно кращими, ніж будь-що написане після поглинання пів десятка «Космополітенів». Їх справедливо оцінювали, а може, варто було б навіть вище.

І так було не лише з есеями. Кілька тижнів тому Ганна застала Ейпріл, коли та репетирувала свою роль у п’єсі, яку мала грати з драматичним гуртком перед Різдвом. Вона зачаровано завмерла у дверях, відчуваючи мороз поза шкірою. Ейпріл не була якоюсь самозакоханою «звіздочкою». Мабуть, слова «та сама дівчина» таки влучні. Хай там що вони означали, однак були про неї.

— Знаєш, — озвалася вона до Раяна, а тоді побачила будиночок чергових і дещо пригадала: — Ой, вибачте, я чекаю на листа від мами. Хочу глянути, чи він ще не прийшов. Зачекаєте дві секундочки?

— Тільки швиденько, — відповіла Емілі, а Ганна кивнула й побігла сходами нагору.

Усередині було тепло й душно, стояв сильний запах — щось на кшталт смороду від змокрілих ганчірок і затхлого поту. Вона підійшла до рядів комірок і зазирнула до своєї.

Нічого, окрім нагадування з бібліотеки про задавнений борг. Дивно, адже листи від мами зазвичай приходили щоп’ятниці. Може, його не туди поклали? Це вже не вперше... Вона саме хотіла заглянути у верхні й нижні комірки, коли почула позаду писклявий голос:

— Щось шукаєте?

Вона, підскочивши з переляку, обернулася й побачила чергового. Того самого, який провів її до кабінету доктора Маєрса. Він вийшов з-за столу й зупинився поруч — так близько, що Ганні стало ніяково. Вона відступила.

— Ні, я просто чекаю на лист. Мама пише мені щотижня.

Але, мабуть, він ще не прийшов.

— Саме отримав його. Хотів ось покласти до вашої комірки, — мовив черговий і простягнув їй лист, затиснувши його двома пальцями. Ганна потягнулася до нього, але, на її подив, чоловік відсмикнув руку, затримав конверт просто над її головою і спробував скорчити жартівливу гримасу.

Ганна насупилася. Черговий знову простягнув їй лист, а коли вона потягнулася до нього, знову сіпнув рукою.

Цього разу Ганна схрестила руки на грудях, поглянула на нього й відмовилася виловлювати лист. Її серце закалатало. Така поведінка була недоречною, дивною і непрофесійною, і вона не розуміла, чого він хоче, й не знала, що робити далі. Дівчина з тривогою пригадала перший день, коли він хитав ключами над її долонею замість того, щоби просто віддати їх.

— То я можу забрати свій лист? — зрештою запитала Ганна й роздратувалася, що її голос затремтів на останньому слові. Вона виглянула у вікно. Емілі стояла там само й дивилася на неї. Перехопивши погляд Ганни, вона підняла руку з годинником і показала на нього.

— Я знаю, — ледь чутно мовила Ганна, намагаючись показати виразом обличчя, що її справи кепські. Вона не могла вийти й прямо попросити Емілі або Раяна допомогти їй — це було б надто жалюгідно. Та дуже хотіла, щоб хтось із них прийшов по неї. — Я можу, будь ласка, забрати свого листа? — повторила вона, цього разу наполегливіше й роздратованіше.

— Звісно, — відповів Невілл, широко посміхнувся і простягнув лист утретє. Цього разу, коли Ганна із шаленим стукотом серця потягнулася до нього, він не відсмикнув руки, а дозволив їй поволі витягнути конверт з-поміж своїх пальців. — Просто треба було сказати чарівне слово. Люблю ввічливих дівчаток.

Якусь мить Ганна не знала, що відповісти. Ввічливі дівчатка? Це сексизм? Він загравав з нею? Чи це була просто якась дика батьківська маячня, бо вона нагадувала йому доньку?

Невілл шкірився до неї, ніби чекав на відповідь, але замість чемної подяки Ганна рвучко розвернулася, штовхнула двері будиночка так сильно, аж вони вдарилися об стіну, і вискочила надвір. Її миттєво огорнула прохолода нічного повітря, але щоки палали від суміші гніву й сум’яття.

Згодом, розповідаючи про це Емілі та Раяну під час офіційної вечері, Ганна сама дивувалася, що таке відбулося з нею.

— І він справді так сказав? — недовірливо перепитала Емілі. — Що він любить ввічливих дівчаток?

— Так, саме так і сказав, — відповіла Ганна. — Жах, правда? Я ж не накручую себе?

— Щоб воно згоріло, та звісно ж, що жах. Гидота яка!

Тобі треба поскаржитися на нього комусь.