Та дівчина полностью

Вона розповіла спершу поліції, а потім суду про його поведінку. Саме її ім’я стояло на скарзі керівництву Пелам-ського коледжу про домагання; скарзі, яку затерли. Згодом вони улесливо перепрошували і в Ганни, і в сім’ї Ейпріл за своє недбале ставлення до цієї ситуації.

І саме вона, Ганна, бачила Джона Невілла того вечора, як він виринув з темряви сьомих сходів і, опустивши голову, подався геть.

«Вони помилилися» насправді означає, що ти зробила помилку. Ти, Ганно.

Ти звела наклеп на невинну людину.

І раптом вона зрозуміла, що не витримує. Більше не витримує — нічого із цього всього. Ні спогадів, що рояться в голові, ні голосів у вухах, ні облич у натовпі, які з цікавістю дивилися на неї, коли вона затуляла обличчя руками й мовчки кричала, бажаючи лише одного: щоб усе це просто припинилося.

Вона усвідомила, що видала дивний звук, схожий на жалісне схлипування, і якась жінка стурбовано торкнулася її плеча.

— Дорогенька, у вас усе гаразд? Щось із дитиною?

— Ні, — через силу видала Ганна, хоча її відповідь вирвалася з горла як зойк. — Ні, усе нормально, дайте мені спокій.

— Може, у вас легенький шок? — лагідно запитала жінка, але Ганні урвався терпець. Вона не витримувала доброзичливого занепокоєння жінки, не могла говорити про все це.

— Ні, просто дайте мені спокій! — задихаючись, відповіла вона. — У мене все добре.

Потім пропхалася повз ту жінку й вибігла під дощ. У неї не все добре. Їй дуже далеко до того «добре». Але це не тому, що слова Ем шокували її.

Геть навпаки. Вони лише відлуння голосу, що невгамовно нашіптував їй те саме щодня й щоночі впродовж десяти років.

Справді? Вона помилилася?

Михайлівський триместр добігав кінця, хоча від його початку минуло лише вісім тижнів. Ганна вже насилу пригадувала часи, коли вона не була студенткою Пеламського коледжу. Лабіринти коридорів і золоті кам’яні галереї стали для неї такими самими рідними, як і старі шкільні класи в Додсворті. Навіть Оксфорд, що розкинувся за високими стінами коледжу, вкритий неприязним відчуженим лиском, вона вже сприймала як дім. Ганна навчилася називати іспити колекційками, Темзу— Айзісом, і дізналася, що люди, які вивчають класику, складають «великі» іспити. Вона усвідомила різницю між ректорами, провестами й воденами, а також зрозуміла місце голови Пеламського коледжу в цій складній вертикалі влади. Уже відкрила для себе улюблені паби та ресторани азійської кухні, а також вивчила коротші шляхи та манівці, якими студенти ходили між коледжами й до Бодліянської бібліотеки, коли книжок з Пеламської книгозбірні було замало.

Вона дозволяла Емілі тягнути себе на суботню барахолку, а Г’ю — до Музею історії науки. Ходила з Раяном на дебати Оксфордського союзу, а після них — на запеклі політичні дискусії в пабі. А ще перейняла мляву терпимість, з якою старші студенти ставилися до постійних зграйок туристів з їхніми айфонами й селфі.

Вона навіть звикла до Ейпріл — до її постійних інстаграмних світлин, до її обличчя, що визирало зі сторінок журнальчика «Татлер», до рядів недопитих пляшок «Удови Кліко» в мініхолодильнику й запаху її дивних важких парфумів. Через кілька тижнів Ганна вже не дивувалася, коли знаходила забраковане пальто від Вів’єн Вествуд під диваном або пом’ятий топ від Вери Ванґ серед брудного одягу. Ганнині кросівки стояли разом з туфлями від Джиммі Чу серед купи взуття під журнальним столиком.

Лише до двох людей вона не могла звикнути.

По-перше, до Джона Невілла. Десь на підсвідомому рівні його існування тривожило її. Вона мимохіть ходила до бібліотеки довшим шляхом, щоб оминути будиночок чергових, забирала свої листи, коли на зміні був не він, і заходила на територію коледжу через задні ворота, щоб уникнути головного входу.

По-друге, до Вілла.

На загальний подив, виявилося, що Ейпріл і Вілл тепер разом. Ніхто ніколи відверто не говорив про це й не називав Ейпріл «Вілловою дівчиною», але від тієї першої ночі гри в покер на роздягання Вілл став майже регулярним нічним гостем у кімнаті Ейпріл. Нерідко Ганна прокидалася від його низького голосу, що долинав крізь стіну. Або бачила, як він сидить на дивані, п’є каву й дивиться на вкритий росою дворик, коли виходила зі своєї кімнати рано-вранці, задовго до пробудження Ейпріл.

Коли Ганна вперше натрапила на Вілла у вітальні, він підскочив, як винуватець, якого спіймали на гарячому.

— Вибач, — швидко пробубонів він, підвівся й схрестив руки на голих грудях. На ньому були тільки джинси, і Ганні довелося відвести погляд від його стрункого м’язистого тіла й тонкої смужки темного волосся, що стрілкою спускалася до паскової застібки. — Вибач, я не думав, що ти так рано прокинешся, не хотів будити Ейпріл. Я піду...

— Та не вигадуй, усе гаразд, — відповіла Ганна. Вона зосереджено дивилася на стіну за правим вухом Вілла. — Не треба йти. Допивай свою каву.