— Точно? — Він подивився на неї із сумнівом. — Я не хочу отак сідати на голову. Це ж твоя кімната. Не знаю, як я зреагував би, якби якийсь незнайомець шастав у мене без запрошення.
Ганна мимоволі засміялась і вперше змогла подивитися Віллові у вічі, співчуваючи, що він так зніяковів.
— Вілле, ти, по-перше, не незнайомець. А по-друге, тебе ж запросили. Ейпріл запросила тебе.
— А
Вона усміхнулася.
— Ну до-о-обре. Запрошую вас, Вілле де Частейне. Так краще?
— Ага, — відповів він, широко усміхнувшись. — Знаєш вампірські правила? Я переступив поріг після запрошення, тепер ти мене не виженеш.
— Тільки не смокчи з мене кров, — мимохіть видала Ганна.
На мить залягла напружена тиша, а потім Вілл кашлянув, розвіявши її.
— Ну я таки краще вдягну футболку. Упевнений, що вампірські правила не дають мені права тинятися напівголим.
— Та не переймайся, — відповіла Ганна. — Я все одно йду бігати. Люблю тренуватися вранці, поки на доріжках біля річки не так людно.
— Класно, — усміхнувся Вілл. Тієї миті Ганна зрозуміла, що їй більше не треба намагатися відірвати погляд від його грудей, бо тепер її очі прикипіли до його обличчя, до зморщок у кутиках губ, до кривого носа й обрисів його вуст. — Я вже, мабуть, піду до того, як ти повернешся, — додав він, а Ганна кивнула і змусила себе відвести очі.
— Звісно, — вона почула свій хрипкий голос, — тоді бувай. Побачимося за сніданком?
— Побачимося за сніданком, — повторив Вілл.
Вона зашнурувала кросівки, миттєво здолала чотири марші й вибігла надвір.
Повернувшись, Ганна зрозуміла, що Вілл ще не пішов, принаймні не остаточно: порожня чашка кави у вітальні натякала, що він десь тут. І щойно вона зачинила двері, почула звук, який, безсумнівно, означав, що за дверима Ейпріл кохаються.
Ганна, здригаючись, пройшла навшпиньки через вітальню до своїх дверей. Опинившись у безпеці власної спальні, вона зачинилася й увімкнула радіо. Навіть трохи гучніше, ніж потрібно.
Вона планувала швиденько сходити в душ, а потім попрацювати над есеєм у своїй кімнаті. Натомість помилася, лишила рушник на гачку в спільній ванній кімнаті й пішла снідати з мокрою головою.
Однак, увійшовши до зали, вона з подивом побачила Вілла, який насолоджувався повноцінним англійським сніданком.
Він теж угледів її та помахав виделкою.
— Ганно! Сюди!
Вона зауважила, що Вілл вже майже доїв. Підійшовши, Ганна насупилася й задумалася, як він встиг так швидко прийти сюди, ще й з’їсти майже всю яєшню, бекон, сосиски, гриби й боби. Дожувавши, Вілл озвався:
— Наберуся нахабства й попрошу тебе взяти мені ще одну каву. Ти ж однаково туди йдеш.
— Він простягнув свою порожню чашку. Спантеличена Ганна взяла її.
— Та... звісно.
Уже майже розвернувшись, вона раптом дещо згадала й спитала Вілла:
— Вибач, а яку каву ти п’єш? Я мала б знати, але...
— Чорну, без цукру. Дякую.
Ганна кивнула, відійшла й стала в чергу до віконця. Тримаючи ще теплу чашку Вілла й чекаючи своєї черги, дівчина боролася з тривогою.
Вона пробула в душі довше, ніж думала? Або...
Та ні. Безглуздя. Вілл був... ну якщо не хлопцем Ейпріл, то принаймні важливою людиною в її житті. Того самого ранку вона на власні очі бачила, як він заходив до її кімнати. Просто помилилася, от і все. Просто по-дурному помилилася.
У ресторані Ганна, гризучи хлібну паличку, знову заглянула в телефон. Вечір середи — вечір побачень. Ця традиція в них із Віллом відтоді, як вони з’їхались і зрозуміли, що між її літературними заходами та його бухгалтерськими іспитами треба якось викроювати час одне для одного. У перші роки нічого особливого: риба й картопля фрі в парку на Принцовій літніми вечорами, коли замок сяє червонозолотавими барвами на тлі заходу сонця, а вдалині виблискують пагорби. Фільм з попкорном в Единбурзькому кінотеатрі, а дорогою додому — «Макдональдз». Відколи ж Вілл здобув підвищення в «Картер і Прайс», вони ходять до кращих закладів. Сьогодні мали зустрітися неподалік «Небилиць» у затишному італійському ресторанчику — він у списку їхніх улюблених — на одному зі звивистих середньовічних провулків, що спускаються до Ґрассмаркету.
Вілл запізнювався. Ганна розглядала меню, яке знала майже напам’ять, а в помітному животі вже бурчало від голоду. Вона, можливо, вперше за весь час зважала на ціни в цьому закладі. Тут... недешево. Сьогодні вечір коштуватиме їм приблизно як щотижневий закуп у супермаркеті. Їм доведеться економити, коли народиться дитина.
— Принести вам чогось випити, чи ще почекаєте на свого компаньйона? — запитав офіціант, проходячи з блокнотом повз її столик. Ганна вже хотіла відповісти, як раптом з-за його плеча вигулькнула висока постать.
— Вілле! — вигукнула вона з полегшенням.
— Вибачте, — сказав Вілл, звертаючись і до неї, і до офіціанта. — Я замовлю швиденько, обіцяю. Підійдете через п’ять хвилинок?