— Усе... усе гаразд, — мовила вона й подумала, що не обманула його, принаймні не зовсім.
Г’ю — найкращий і найближчий друг Вілла, не її. Ганна... якщо дивитися правді у вічі, більше не мала справжньої подружки після Ейпріл. Не те щоб зовсім ні з ким не дружить: часом ходить випити з Робін, ще є жменька людей, з якими познайомилася на роботі або завдяки різним короткочасним захопленням, з яких найдовшим було гончарство. Однак не треба бути психологом, аби зрозуміти що до чого. Та й сама Ганна не дурна і знає правду. Відколи померла Ейпріл, вона не відкриває людям свого серця. Адже боїться, що життя забере в неї ще одну близьку людину. Вілл — виняток, він єдиний проник крізь цю захисну броню. І, можливо, тільки тому, що вона впустила його до серця ще перед смертю Ейпріл.
— Г’ю! — пролунало позаду Ганни. Обернувшись, вона побачила Вілла, який пробирався до них між столами. — Друже! Ти як?
Вони обійнялися по-чоловічому, постукавши один одного по спині. Г’ю відповів:
— Живий. Саме розповідав Ганні, що думав про вас, коли почув новину.
— Ага. Усе це... усе це ще треба перетравити, — відповів Вілл, ніяково знизавши плечима й глянувши Ганні у вічі. Він знав, як вона ненавидить обговорювати ті події, надто ж на людях. Вони обоє жили зі страхом, що хтось раптом нахилиться до них, постукає по плечу й скаже щось на кшталт: «Вибачте, але я не міг не підслухати...»
Г’ю, мабуть, відчув, що їм ніяково, бо випростався, поплескав Вілла по плечу й сказав:
— Ну, хай там що, не хочу вас затримувати. Але не можу не запропонувати чогось випити. Давно не бачилися.
— Таки так, — погодився Вілл. — Я ось днями саме згадував, що не бачив тебе з кінця крикетного сезону, а втрьох ми нікуди не виходили з... боже, із червня?
Відтоді як вони дізналися про дитину, Ганна не ходила до пабів, бо ще не була готова повідомити знайомим цю новину, а вигадувати відмовки про втому й небажання пити ставало дедалі важче.
Та тепер усе інакше. Її живіт помітний, а Г’ю був одним з перших, кому Вілл зателефонував після УЗД на дванадцятому тижні.
— Колись треба буде вийти разом на бранч, — запропонував Г’ю, застібаючи пальто. — Незабаром. Насолоджуйтеся свободою, поки можете!
Він усміхнувся, Ганна та Вілл також.
— Бережи себе, Г’ю, — щиро сказала Ганна.
Вона справді любить Г’ю; йому, мабуть, теж зараз нелегко. Зрештою, того вечора він був там. Звісно, він не проходив через те, що довелося пережити Ганні, бо не був найкращим другом Ейпріл, але його теж тягали по судах, змушуючи свідчити про те, о котрій годині вони знайшли її та як відчайдушно він намагався її оживити. І, зрештою, Ганна з Віллом мають одне одного. У Г’ю ж не було нікого: живе сам і навіть, наскільки відомо Ганні, не має дівчини, хоча, ймовірно, сьогодні з кимось вечеряв. Він не такий безтурботний і товариський, як Вілл, що завжди знаходить спільну мову з людьми. Г’ю чарівний, вихований і ввічливий, але його стриманість — бар’єр, який важко подолати. Цим він більше схожий на Ганну. Можливо, саме тому він поїхав за Віллом до Единбурга й саме тому намагається підтримувати зв’язок з Емілі, навіть через стільки років. Йому, як і Ганні, важко знайти друзів, а тому він просто не може втратити їх.
Вони з Віллом спостерігали, як Г’ю, узявши парасольку під руку, зникає в мерехтливій темряві дощової единбурзької ночі. Ліхтарі осяювали круті сходи; вода перефарбувала медові кам’яні алеї в темно-коричневі барви.
Якусь мить Ганна ще бачила його силует на тлі вуличного ліхтаря.
А потім він зник.
Коли за Ейпріл зачинилися двері, Ганну охопив гнів, який вона навіть не могла як слід обґрунтувати. Ніби замало, що Ейпріл вродлива, стильна й багата, то ще вона мусить ділити з нею помешкання, а ще...
А ще
А все ж... Чого Ейпріл суне носа до
На мить Ганна відчула спокусу розвернутися, піти до своєї кімнати, стерти макіяж, а тоді жбурнути туфлі до захаращеної, як вигрібна яма, шафи Ейпріл. Однак розуміла, що це безглуздо. Доктор Маєрс чекає на неї, бо вона пообіцяла прийти. Було б неввічливо проігнорувати запрошення — цим вона зашкодить тільки собі.
Ганна подумки порахувала до десяти, а потім, хитаючись, перетнула сходовий майданчик і постукала у двері доктора Маєрса.
— Хто там? — Відчинила висока худорлява дівчина з довгим темним волоссям, а з-за дверей вилетів шквал сміху й розмов. Вона дещо зверхньо зміряла Ганну поглядом. — Чим можу допомогти?
— Привіт, — трохи знервовано відповіла Ганна. — Я Ганна. Доктор Маєрс запросив мене на свою вечірку.
— Ганна Джонс! — озвався доктор Маєрс, а потім вийшов та обійняв дівчину у дверях за плечі. Ганні здалося, що цим жестом він хотів по-добродушному змусити її відступити вбік і звільнити місце, та водночас у його поведінці ввижалася якась дивна власницька манера. На ньому був оксамитовий піджак винного кольору й біла шовкова краватка, та сама, що на першому занятті з Ганною. — Прошу, прошу. Заходьте, будьте як удома в моїй скромній оселі, хай яка вона вже є. Беріть шампанське.