— Добре. — Ганна почула, як голос доктора Маєрса дещо повеселішав, і побачила, як він розглядав Ейпріл з голови до п’ят: її струнку фігуру, тонку тендітну шию, дорогу сукню-футляр, під якою — Ганна мала сильну підозру — не було спіднього. Потім він перевів погляд на шампанське. — «Дом Периньйон Енотек». Так-так-так... Ми ж не можемо допустити, щоб Джоанн зміцнила репутацію цього коледжу як елітарного закладу? Правда ж?
Двері відчинилися трохи ширше, а доктор Маєрс відступив.
Ейпріл сліпуче усміхнулась і ввійшла до його кімнати, але на мить обернулася, підморгнула Ганні через оголене плече й одразу ж зникла за зачиненими дверима.
Їжа смакувала, після трьох страв та кави Ганні вдалося забути про Невілла, Ейпріл та всі свої турботи — або принаймні відігнати ці думки подалі — і просто насолоджуватися часом разом з Віллом. Зрештою, таких вечорів лишилося небагато. Коли народиться дитина, вони щонайменше на кілька місяців забудуть про вечері в затишних ресторанчиках. Їй треба максимально насолодитися часом, проведеним лише вдвох.
Вони розмовляли про Віллового боса, про можливу посаду партнера й про те, що з того отримає він. Більшу зарплату, звісно ж. Але й довший робочий день, більшу відповідальність і сильніший тиск щодо залучення нових клієнтів. Палиця на два кінці, а надто коли в них з’явиться дитина.
Говорили й про пологи — чудернацьку суміш емоцій та організаційних викликів, пов’язаних з народженням маляти. Наближався крайній термін вибору пологового будинку, а вони ще навіть не почали відвідувати передпологових курсів.
Ганна розповідала про роботу, про кумедного покупця, який приходить раз на кілька тижнів і просить книжки, про які вивідав у газеті, але ніяк не може пригадати їхніх назв.
Цього тижня питав про «якогось шотландського автора, на обкладинці — хлопчак із чудним ім’ям». Вілл одразу відгадав назву — «Шаґґі Бейн». Іноді Ганна сумнівається, чи справді в того покупця така погана пам’ять, як видається, чи це своєрідна гра між ними. А є ще одна літня пані, яка приходить у вівторок і купує книжку, а наступного вівторка повертається й каже, скільки балів з десяти вона їй поставила б. Вона ніколи, геть ніколи не ставила десятки. «Гамнет» дістав 8,75. Цього тижня «Сльози на лезі бритви» дістали 9,2. Перший роман серії «Бріджертони» — 7,7. «Володар мух» — несподівані 4,1. Ганна ніколи не могла передбачити, яка книжка отримає високу оцінку — деякі з її найвпевненіших рекомендацій пані розбивала в пух і прах, але Ганна все одно сподівається колись підібрати те, що зірве магічний джекпот.
Вілл попросив рахунок і пішов до вбиральні. За якусь мить до столика принесли чек. Зазвичай Ганна побіжно дивилася на загальну суму, а потім подавала через стіл їхню картку зі спільним рахунком, але цього разу вона дуже уважно переглянула ціни. Лише перші страви коштували понад десять фунтів кожна. І двадцять сім фунтів за пляшку «Піно Ґриджіо» — Вілл навіть не випив її, лише половину. З якого дива вони замовили цілу пляшку, якщо вона взагалі не п’є? А хлібні палички? Три фунти! Вона навіть не знала, що за них треба платити.
Ганна розплатилась і підперла руками підборіддя, чекаючи на Вілла, аж раптом почула за спиною чіткий бадьорий голос.
— Сонце, і це, по-твоєму, веспер? Смакує радше як джин-тонік, і то такий собі.
Ганна аж рота роззявила. Звук лунав із ресторанного бару. Голос був протяжний, впевнений і до болю знайомий.
Ганна не роздумуючи підвелася й розвернулася так рвучко, що її стілець із гуркотом упав на підлогу. Та навіть скануючи поглядом ряд спинок біля хромованої стільниці, вона відчувала, як серце проймається холодом від відомої їй правди. Той голос не належав Ейпріл. Їй вже
— Дозволь, — сказав хтось просто біля Ганни. Вона обернулась і побачила високу постать в окулярах, що простягала їй сумочку.
— Г’ю! — узявши сумку, вона через силу всміхнулася. — Яка приємна несподіванка! Дякую тобі.
Насправді нічого дивного.
Единбург — не надто велике місто, а клініка Г’ю розташована неподалік ресторану.
З іншого боку, місто достатньо велике для випадкових зустрічей із друзями.
— Завжди радий допомогти, — відповів Г’ю з дивною сором’язливою офіційністю, ніби в перший день їхнього знайомства. Вона не зникла навіть після десятиліття дружби й безлічі спільних знакових подій, яким Ганна вже втратила лік. Та заради бога — Г’ю навіть був дружбою Вілла на їхньому весіллі.
Вони цілують одне одного в щоки. Вдихаючи його дорогий лосьйон після гоління, Ганна зі сміхом згадала, яким дивним і вимушеним видавався їй цей жест на початку життя в Оксфорді. А тепер гляньте на неї — так легко й без жодних роздумів.
— Як поживаєш? — запитала вона.
— Усе добре, — замислено відповів Г’ю, оцінюючи її дещо неприємним і прискіпливим поглядом, ніби вона була його пацієнткою. — Доречніше запитати, як