Худорлява дівчина відступила, і доктор Маєрс провів Ганну до обшитої дерев’яними панелями вітальні, де зібралося безліч студентів. Озирнувшись, вона відзначила, що серед гостей переважають дівчата. Угледіла кількох хлопців тут і там, але співвідношення було, мабуть, п’ять до одного. Певно, нічого дивного, бо ж доктор Маєрс викладав англістику, на яку йдуть переважно дівчата.
У каміні потріскував вогонь, а поруч стояв столик із тацею порожніх склянок. Доктор Маєрс узяв келих і наповнив його зі знайомої для Ганни пляшки — саме її Ейпріл прихопила з холодильника перед виходом.
— Ганно, дозволь представити тобі кількох моїх улюблених студентів, — бадьоро мовив Маєрс, обвівши групу рукою. — Це — Клара Гіткліфф-Вайн, світило Оксфордського союзу. — Він вказав на дівчину з ельфійським обличчям, що згорнулася калачиком на підвіконні. Почувши своє ім’я, вона обернулась, побіжно кивнула і повела свою розмову далі. — Оріон Вілльямс, мегаблискучий третьокурсник. — Маєрс махнув на високого темноволосого хлопця, що стояв біля каміна. Той дещо зніяковіло кивнув і сором’язливо усміхнувся до Ганни. — Рубі Рей, яскрава зоря моєї консультаційної групи на другому курсі. — Маєрс з удаваною урочистістю вклонився дівчині, яка відчинила Ганні двері. — А ще... о, одна з моїх найновіших підопічних, ем-м, блискуча Ейпріл Кларк-Клівден.
Він відступив. Ганна побачила Ейпріл, що вмостилася на бильці вольтерівського крісла поруч із широкоплечим хлопцем, одягненим у темно-синій піджак, який — дещо розмито пригадала вона — був найвищою спортивною нагородою Оксфорду.
— Увага! — Доктор Маєрс побіжно оглянув кімнату, а потім поклав руку на плече Ганни. Вона відчула його гарячу й дещо вологу долоню на своїй оголеній шкірі. — Дозвольте представити вам надзвичайно обдаровану Ганну Джонс. Вона вкотре доводить, що можна закінчити державну школу, походити з робітничого класу й неповної родини, але так чи інак приєднатися до найвидатніших умів Оксфорду.
Усією кімнатою пронеслася хвиля схвальних вигуків: «Ми такі відкриті! Істинна меритократія!»
Ганна роззявила рота і знову стулила його, не знаючи, що сказати. Вона намагалася сформулювати доречну відповідь, але раптом одна зі студенток позаду доктора Маєрса торкнулася його руки й щось прошепотіла, а той легенько здригнувся.
— Ой, дякую, що нагадали, Меделейн. Ганно, перепрошую. Мушу подбати про канапки. — Він легенько стиснув її плече, а потім відпустив і поспіхом кудись подався.
— А я і не думала, що ти така смілива й завзята, — пролунав глузливий голос біля її вуха. Ганна обернулась і побачила Ейпріл, яка відійшла від хлопця в піджаку й тепер стояла позаду. Вона сміялася. — Як завзято ти наміряєшся вирватися нагору зі злих вулиць Додсворта.
— Ай, відчепись, — роздратовано кинула Ганна. — Я не знаю, звідки він усе це взяв. Я точно не казала йому, що належу до робітничого класу.
— Вважай це компліментом і живи собі далі, сонце. Я так і вчинила б.
«Я знаю», — мало не сказала Ганна, але прикусила язика.
ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Ганна пошкодувала, що прийшла на вечірку. Її ноги страшенно боліли від підборів Ейпріл, а ще довелося слухати довгий нудний анекдот про веслування від хлопця в темно-синьому піджаку, якого Ейпріл уже встигла спекатись.
Вечірка виявилася не таким вишуканим заходом, який уявляла Ганна, бо ж звелася до того, що доктор Маєрс курив огидні сигари й насолоджувався товариством трьох найвродливіших дівчат, однією з яких була Ейпріл. Він сидів, відкинувшись у кріслі біля каміна, Ейпріл примостилася на одному бильці, Рубі — на другому, а спереду, на підставці для ніг, — рудоволоса красуня, якої Ганна не знала. Ейпріл розвернулася, зловила Ганнин погляд і беззвучно прошепотіла щось над головою доктора Маєрса. Ганна не зрозуміла, що саме, але на обличчі Ейпріл вигравав лукавий сміх. Можливо, щось типу
— ...така розкішна. Може, десь вип’ємо абощо? — запропонував веслувальник у темно-синьому й замовк, чекаючи на відповідь. Ганна здригнулась і відвела погляд від руки доктора Маєрса, якою він обхопив стан Ейпріл, нібито аби втримати її на вузькому бильці крісла.
— Вибач, що?
— Я сказав, що ти маєш розкішний вигляд, — відповів хлопець, почервонівши від комірця сорочки аж до чуба. — Хотів би запросити тебе кудись сходити, чогось випити. До «Вінсента», може? Я член клубу. Або куди-інде. На твій смак.
Ганна відчула, що почервоніла від співчуття.
— Боже... цс так мило, але...
Що відповісти? Що мас хлопця? Це була брехня, яка розкривається двохвилинним розслідуванням у СКВ. У цьому й полягала проблема життя в коледжі: першого дня Пелам видавався дуже великим, але Ганна швидко зрозуміла, що насправді він малесенький. Вона вагалась і думала, чи варто їй погоджуватися.
Чи справді вона хоче провести три роки, упадаючи за тим, хто ніколи не зважав на неї, ще й зустрічається з її найкращою подругою?