– Гей, ти! – голосно гукнув він візникові.
– Що таке, шановний пане? – пролунала відповідь зверху.
– Пледу в тебе немає?
– Хвилинку, коханесенький пане… Лише злізу… Він у скрині.
Фігура, загорнута в кожух, повільно, важко і незграбно впала з козел на землю і зникла за задньою частиною екіпажу. Через мить пасажир загорнувся в старий, линялий плед, від якого пахло затхлістю й котами, але це його зовсім не хвилювало. Свіжого повітря було аж по самі вуха.
– Завісльна десять! – наказав.
Коли вони в'їхали на вузьку, брудну вулицю без тротуарів, забудовану одноповерховими бараками, дуже голосно названими будинками, всю в багнюці, незважаючи на мороз, пану раднику відразу згадалося про схожість з Хитровкою – цей куточок Варшави був двоюрідним братом московського району бандитів і злодіїв. Після настання темряви було небезпечно заходити в це нутро самому, навіть озброєним. Чоловіки в піджаках і лише в манишках замість сорочок, літні повії, що давно вже вийшли з обігу, апаші, фальшиві інваліди, дівчата легкої поведінки, що виступали у важкій вазі...
Він зійшов під номером десять і пройшов, а точніше, проплив, повз номер шістнадцять. Така ж брудна халупа, як і інші. Тільки... всі вікна заслонені, на ґанку жодної фігури... Натомість поруч двоє людей, що вдають п'яних (чисто поголені), а на розі, двома сараями далі, карета зі спущеними на вікна шкіряними фартухами. Засідка, явна засідка… поліцейська чи жандармська? Ван Хоутен обійшов квартал і опинився на одну вуличку далі. На ній навіть не було таблички. Якби можна було бути бруднішою і більш мерзотною за Завісльну, то вона точно могла б змагатися за перше місце. Виграла б безконкурентно.
Знову він проплив поряд із кількома огидними, напівзруйнованими будівлями, для відміни двоповерховими. Опинився приблизно на висоті шістнадцятого номера. Вдарив ногою хитку хвіртку з якихось решіток, мабуть, плетених, і зайшов у двір. За ним явно спостерігали через вікна цього будинку (і сусідніх), але ніхто не наважувався запитати, що він там шукає. Банда місцевих. Детектив підійшов до паркану, що розділяв ділянки. Виліз на перекинуту бочку і мало не впав усередину, бо гнилі дошки провалилися під його вагою.
"Треба з глузду з’їхати, щоб на гнилу бочку лізти…" — подумки підбадьорював він себе.
Ван Хоутен витягнув шию, висунув голову через паркан і озирнувся. З цього боку вікна будинку, за яким спостерігали, також були закриті. Раптом хтось поплескав його по плечу – пан радник різко повернувся через інше плече і… опинився віч-на-віч з Олексієм Івановичем Козуліним, який тримав у руці котелок. Колезький асесор зі злобною посмішкою подивився на напружене обличчя Естара Павловича, але посмішка відразу зникла, хоча тепер було з чого сміятися – від різкого руху москвич впав у бочку. Він спробував витягти ногу звідти, але гнилі дошки зачепили її, наче в пастку, і гість Варшави затанцював на одній нозі, намагаючись скинути з другої бездонну гниль, скріплену іржавим обручем.
– Вітаю страуса… Ви, бачу, не витрачаєте часу, шановний колего… – з отрутою в голосі промовив асесор, заступник виконуючого обов’язки начальника кримінальної поліції міста Варшави. – Як ви знайшли... цю адресу? – додав він іронічно, зі штучною зацікавленістю.
– Вирахував… — простогнав детектив, якому нарешті вдалося витягнути кінцівку з пастки, але нога й черевик були вкриті підозрілою смердючою багнюкою, яка, як йому здавалося, вже почала розмножуватися.
– А ми встановили її за нотатками Фріша, – пояснив не питаний поліцейський. – Зробили там засідку, бо господаря не було вдома. Вважаю, що її можна ліквідувати, навіть якщо ви його вже "вирахували", - додав він черговий сарказм. – Зайти не бажаєте?
– Так, був би радий. Господар справив на мене бомбезне враження…», — незрозуміло для асесора відповів Ван Хоутен.
Приблизно за півметра від того місця, де філерствовав оперативник, була добре прихована в огорожі хвіртка. Вони дружно пройшли через неї і підійшли до будинку ззаду. Асесор постукав у двері домовленим кодом. Їм відчинили. Весь будинок складався з однієї кімнати, розділеної завісою на дроті на кухню та жилу кімнату. У останній панував повний безлад: випотрошені перини, перекинуті й подерті м’які меблі, книжки з обірваними корінцями, подерті картини, подерті на смуги шпалери. Двоє агентів сиділи на лавці, а ще пара — на хитких дешевих табуретках.
– Ні, ні, це не ми, — відповів Олексій Іванович на невисловлене питання. – Так нора виглядала, коли ми прийшли. Хтось прийшов перший і зробив обшук. Тепер перед нами питання – чи господар втік після цього обшуку чи раніше. І чи взагалі втік… – Він махнув рукою на філерів. – Засідку згортаємо, панове. Козловський, піди до карети, нехай привезуть фотографа і слідчих. Шифрувальника теж. Антонов, тягни двох свідків за бороди. І ви двоє вільні, можете їхати до контори. Візьміть із собою тих, хто чекає надворі.