Стояв високий Дуб серед долини І гордовито всюди поглядав. Сміявся він з тоненької ЛозиниІ так їй раз сказав:— Яка химерна ти, нікчемная Лозино!Твій батько Верболіз здурів: Неначе ти йому не рідная дитина —На сміх тебе тут посадив. Захоче вітер буйний розходитись, Як гайдамак у вражому селі,Не знаєш ти, де з переляку дітись, Кладеш поклони до землі;А що ж як часом на долинуСердита буря набіжить?Рвоне тебе з корінням, як пір’їну, Аж курява угору полетить.От я — не ти... я — Дуб, се інше діло: Не тільки вітру не боюсь —Я з бурею змагаться буду сміло:Нехай як хоче дме — не поклонюсь. — І гордий Дуб від сміху захитався.На се Лозина так осмілилась сказать:— Поважний Дубе наш! Великий ти удався, Нащо ж маленьких зневажать?Не всім однакова судилась в світі доля:Тому шуміть, тому поклони бить, — На все, на все є Божа воля,Усім під Богом треба жить... —І добалакались... Надвечір лихо склалось: Страшенна буря зразу заревла...Дуб стрепенувсь, загув, аж листя розліталось, Лозина бідненька на землю прилягла;Грім гуркотів, огнями розсипався, Неначе страшний суд настав...Змагався довго Дуб, стогнав, не подавався, А далі затріщав, зломився і — упав... Пробігло лишенько, у степ загуркотіло,І ясне сонечко долину освітило; Лозиночка заплакана стоїть,А Дуб поламаний лежить. Хто величається і других зневажає, Нехай про Дуба казочку читає,На ум собі кладе: Наука в ліс не заведе.<p>МАЛЬОВАНИЙ СТОВП</p>Обридла дневі суєта людськая, Спустився він спочити в темноті,І нічка тихая, мов чарівниця тая, Прибралася у зорі золоті.Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возіНіхто його не турбував; Заснули верби на облозі,І вітер задрімав.Що ж то таке між вербами біліє? То Стовп мальований стоїть,Стоїть і журиться, і серце кам’яніє, І сумно він у степ глядить.Чи світ не той, чи доля відцуралась?.. Все глухо там, нічого не чутно.Десь над болотцем чайка обізвалась, Як обзивалася колись давно... Згадалася йому щасливая година,Як був він деревом, шумів і зеленів, Як усміхалася червоная калинаІ степ широкий серце веселив...І причувається — десь пісня за гороюЛунає: «Ой гук, мамо, гук!..» І сльози капають холодною росою...Кругом його гуде безсонний жук.На сей раз вибачайте, люде!Се баєчка не вам; Нехай вона на спомин будеМальованим Стовпам.<p>ВОВК І КУНДЕЛЬ</p>
