Додумався Осел, що він якаясь мина, Зневагу від усіх доводиться терпіть, Що надокучила така лиха година.Що треба і йому хоч трохи краще жить.Він чув, що там, над морем широченним,Стоїть гора одна;На тій горі, під дубом височенним, Сидить всесвітній старшина —По-вченому Юпітером він зветься,По-простому ж — Ничипір Громовик: Як гримне — аж земля трясеться,Жахається і звір, і чоловік.— Піду, — сказав Осел, — хоч що вже буде! Побачимо, чи правду кажуть люде,Що нібито відвага сльози ллє,А в добрий час меди і вина п’є. — Прийшов, на гору зліз, низенько поклонився,А Громовик до його обізвавсь:— Чого се ти тут опинився? І як се ти сюди пропхавсь?— Приволокла лиха година! Сміється з мене всякий біс, —Жаліється Осел, — усякая скотинаДере передо мною ніс.От хоч і коні... збруя, бляшки, Коваль підкови їм кує, Прикраси їм усякі є — Побрязкачі, блискучі цвяшки...А я... отак, як бач, Хвіст теліпається, та й годі, Нема порадоньки, хоч плач... Владико! Змилуйся в пригоді! —Владика засміявсь, аж ліс застугонів; Покликав він Фортуниху Домаху.— Ану, лиш, — каже їй, — порадуй бідолаху.Щоб між людьми і він бринів;Ти начепи йому на шию срібний дзвоник; Нехай, радіючи, хвостом вертить,Як у болоті ополоник,І дзвоником бряжчить. — Зрадів Осел, у ноги повалився, Фортуниху у рученьку лизнувІ так з гори чимчикувать пустився, Що трохи шиї не звернув.Побіг він навпростець, нічого не минає, Чи нива, чи баштан — не розбирає.Толочить і ламає. На вигоні телят перелякав;Ускочив у село — всяк очі витріщає, А він брикає, хвіст задрав,Аж куряву підняв,Собаки гавкають, і дітвора тікає... Цяцькований Осел придбав нову біду, Де не повернеться — усе не до ладу,Чи шкоду втне — не подарують, Почують, що дзвенить, — палюгою частують.Осел прислів’я нагадав, А я до байки приладнав: Нехай не забувають люде,Що дурень всюди дурнем буде.<p>ЦУЦИК</p>
