Десь на шляху, біля діброви, У хаті чепурній шинкарочка жила;Про біле личко, чорні бровиДалеко чутка йшла.Один купець — забув, як звати, — Із ярмарку багато грошей візІ до шинкарчиної хатиВін привернув і з воза зліз. Вишнівочка-первак, хазяйка чорноброва,Та ще к тому веселая розмоваЗабавили його,І він забув погонича свого. Шинкарка язиком, як на цимбалах, грає,Купець, прицмокуючи, п’є, Погонич все на клунок поглядає,Бо догадавсь, яке добро там є.У хаті жарти, сміх; погонич пильно слухаТа й думає: «Багатим всюди рай».А біс йому в обидва вухаВсе шепче: — Утікай!Багатирем ти станеш, будеш паном, Розкошуватимеш весь вік... —І розум в голові покривсь чудним туманом... Погнав він коненят і десь у полі зник.Одумався гуляка, вийшов з хати, Туди-сюди — було та загуло...Купець заметушивсь... — Рятуйте! — став кричати,А рятувать і нікому було.Побіг він, плачучи, шукати вітра в полі; Нема ні чутки, ні сліда.Не сподівався він такої злої долі, Не снилася йому така біда.Літали в полі скрізь і вітра не піймали... Рибалки шапочку край берега найшли,І хвилі їм нічого не сказали, До моря горе понесли.За днями дні летіли і минали; Пристарілось і те, що змолоду цвіло; Багато деяких пісень переспівали;Постало те, чого і не було. Скоробагатько по горі скотився,У городі на ноги став, — На пустирі будинок уродивсяІ всіх причарував.Меди і вина щастя розливало, Скоробагатько панував,Усе йому кувало і плескало,І чорт дітей, як кажуть, колихав.Як бджоли на той мед, злітались городяне, І ласо їли всі, і солодко пили,Розумником його зробили громадяне, Хоч казочку про шапочку й плели...Що язики! Не вимовчать ніколи, А добрі пирогиНе вороги:Не слід цураться хліба й солі.Хотів сказать ще більше я, Та перебила доленька моя.— Даремна, — каже, — річ, і рот тобі замажуть, Сиди собі, не лізь,Бо золотий обушок, люди кажуть, Відчинить двері скрізь.<p>ТРАНДАФИЛЬ І СВИНЯ</p>
