— О Боже мій! — так Заєць раз ридав. — Ти кожному якусь потугу дав:Дав чоловіку ум, дав псові зуби, Медвідь з корінням вириває дуби, Мурашки навіть кождий ся боїть!Але мене?.. О гіренький мій світ! Шкода лиш, що я чимось звуся! От лучче піду утоплюся,Та й спокій голові... Нема мені чо’ жить!Пішов наш куций ся топить.Приходить понад став (се діялось в неділю); Жаби на березі ся грілиТа й керекорили, звичайно, як Жаби; Про смутчі Бузьки, про шваби,Як з булков їх собі у маслі смажуть, Відтак знов про Ворони вражі...Аж тут з корчів наш Заєць — гульк! Жаби усі як раз у воду — бульк!А Заєць зупинивсь та й каже:— Коли ж мене хоть Жаба ся боїть, То не гіренький ще мій світ!<p>КІНЬ</p>Се діялось за давніх ще давен,Коли ще чоловік не знав Коня сідлатиТа ні у віз його впрягати.Як раз прийшов до нього Кінь оденТа й каже:— О, рятуй мя, друже,Бо Олень в лісі там — та так доїв мі дуже, Що годі вже терпіть! — І ти наговорив! —Му чоловік відповідає. —Та же ж ти, друже, дуже добре знаєш, Що я за Оленем не пущусь у погоню! Неправду, може, я се кажу, Коню?— Тож осідлай мене! — му каже Кінь. — Зроби мені зубела в зуби,До них дай поводи, хоть най лиш будуть з луба, Тоді ся не жури, що Олень той не наш!Ти будеш мати галдамаш,А я знов свою мсту! — І так ся стало: Коня як стій в зубела вбрали,І сів на нього чоловік. Позбув свій Оленисько вік. Коневі на душі аж легше стало!— Пусти ж мене тепер. — Помалу! Добро, що ти мене навчив,Тебе як маю зубелати.Тепер ти мій вже, пане-брате,І меш мене, де схочу сам, носив, І плуг мій тяг, і віз, і сани!Не вчи мя другий раз, мосьпане!Не дайте мсті, о діти, волю,Аби і ви не так попались у неволю, Як той наш мстивий Кінь!Та й се ще пам’ятай:Як зубелать себе, нікого не навчай!<p>Микола ПЕТРОВ (1840 — 1921)</p><p>ОБІД У ВЕДМЕДЯ</p>
