Хлоп’я в садку собі гулялоТа й забажалоНа іграшки ужа піймать (Воно гніздо його назнало — Так як утерпіть, щоб не взять?). Побігло, засадило рукуТа й витягло — Гадюку... Злякався Хлопчик, аж поблід; Стоїть, як стовп, і не тікає.Гадюка дивиться і так йому мовляє:— Бач, дурнику! Робити так не слід... Ти знаєш, що за се буває?Узять би добре укусить...Та хай вже сей раз Бог простить; А вдруге лишко буде, чуєш? Гляди ж — шануйся, стережись,Робити так не вчисьТа роздивляйся, з ким шуткуєш!<p>ВОВК ТА МИШЕНЯ</p>На полі Вовк Овечку взяв, Потяг сердешную в діброву — Не на розмову, —А щоб із’їсти: він бажавМ’ясця свіженького давненько. От взяв Овечку, обідрав,Як знав,Та й заходився хорошенько М’ясце під дубом уминать, — Аж на зубах кістки хрущать, Їв Вовчик, їв — аж утомився; Гаразденько удовольнився,А все-таки всього не з’їв.«Нехай вже, — каже, — другим разом». М’ясце травицею прикрив,А сам спочинуть ліг тим часом. Неначе пан який — лежить...А Мишенятко під вербою Почуло, що м’ясце пахтить, Та й крадеться поміж травою (Яке мале, а вже хитрить!)... От помалесеньку підкралось,Взяло м’ясця та у дупло й сховалось. Угледів Вовк, дарма що спав,І на ввесь гай гукать зачав:— Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте! Ловіте злодія, держіте!Добро моє покрав!Я в одному селі по ярмарку гулявТа й бачив диво:Якийсь там становий хвинтив спесивоБіля чумацьких хур.Чого він там никав — усі на вус мотали... От якось у його тарані в’язку вкрали,А він гукає: — Пробі! Калавур!<p>ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ</p>
