— Як ти співаєш, Півне, веселенько...— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя, Виводиш гарно так і жалібненько,Що іноді аж плачу я...Як тільки що почнеш співати,Не хочеться й пшениченьки клювати, — Біжиш в садок мерщій...— Тебе я слухала б довіку, куме мій, Аби б хотів співати...— А ти, голубонько, ти, кралечко моя, Поки співаєш на калині,То й весело мені, і забуваю яСвою недоленьку, життя своє поганеТа безталанне...А тільки замовчишАбо куди летиш, —Заниє серденько, неначе на чужині...І їстоньки — не їм, і питоньки — не п’юТа виглядаю все Зозуленьку мою.Як гляну на тебе — така ти невеличка, Моя перепеличко,А голосочок-то який!.. Тонесенький, милесенький такий...Куди той соловей годиться?— Спасибі, братику, за добреє слівце. Як не кохать тебе за це?..І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;І далебі, що так, — пошлюся я на всіх. — Де взявся Горобець, підслухав трохи їхТа й каже: — Годі вам брехатиТа одно другого знічев’я вихваляти! — Пурхнув — та й був такий.За що ж, — хто-небудь попитає, — Зозуля Півня вихваляє?За те, що Півень годить їй Та потакати добре вміє: Рука, як кажуть, руку миє.<p>ЛЕВ ТА МИША</p>
