Була в Охріма сіра свита, Так хороше пошита:Іззаду вусики з червоного сукна;На комірі мережечка така, що на! — Хоч голові носити.Дурний Охрім не вмів її глядіти,Таскав, коли й не слід таскать. Раз став він свиту надягать, —Аж дивиться — рукава вже продрались. От мій Охрім, щоб люди не сміялись,Налагодивсь латать.А де ж суконця взять? Охрімові невдивовижу!«Ми знайдемо! — він каже сам собі, — Рукава трохи обчикрижуТа й поможу журбі». ЗробивІ свиту знов надів. І хороше йому здається, Хоч руки й голі до локіт;Так он біда: куди він не поткнеться, — Усяк од реготу береться за живіт. Розсердився Охрім, що з його так глузують...«Тривайте ж, — каже, — коли так, Зроблю ж я осьде як...Нехай дурні собі пустують;У них, видно, жуки у голові... А ми втнемо рукавця і нові, Хіба мудрація велика!»Охрім догадливий був парубіка!Прехорошенько взяв Підрізав поли він чимало, — Якраз, щоб на рукава стало, — Покраяв та й попришивав —І знов рукава як рукава;І ходить мій Охрім, неначе та проява, Та й думає: «Ось я-то молодець,Удався хоч куди хлопчина!» Дурний, дурний: а на йому свитина, Неначе той німецький каптанець!Отак і з тим буває,Хто чортзна-де добро своє діває, —А там як кинеться — вертить і так і сяк, Неначе горобець у клітці...Дивись, згодя — гуляє неборакВ Охрімовій куценькій свитці.<p>ДВА КУМА</p>
