— Здоров, Василю, пане-брате!— Здоров, кумасю мій Кіндрате!— Чи ти ще там здоров та жив?— Ох, братику! — Василь завив. — Мого ти лишенька не знаєш,Що так питаєш! Бог покарав мене: я погорів; Уся худібонька пропала,Неначе язиком корова ізлизала...— Оце бак лихо! Глянь... Коли ж воно і як?— А так!Неділь вже, мабуть, з вісім буде — Святками до мене зібрались добрі люде.На бесіді вже, звісно, попились... От як усі вже розійшлись, —Пішов я з каганцем до коней у повітку... Бодай би й не ходить!..Я, бачся, каганець усе ховав під свитку, Та якось теє... Зирк — горить!І, батечку! Як обхопило — Усе до цурочки згоріло;Сам трохи-трохи не пропав...Та се й тужу вже восьмую неділю... Бодай би я був не діждав!..Ти ж, куме, як? — Ох, не питай, Василю! І я чимсь Бога прогнівив...Колись я, братику, правесенько ходив, — Теперечки, дивись, до чого вже дожився! Зовсім калікою зробився!..До мене на святках наїхало гостей: Дядьки, брати та дехто із людей... Як милим гостям не радіти?..Уся кумпанія гарненько підпила... Поліз у погріб я дулівки ще вточити (Дулівочка-первак — така смачна була!)... Щоб іноді з вогнем біди не наробити, Поліз я поночі, хоча й п’яненький був...Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув —Я й покотивсь... Ще як не вбивсь — не знаю.Теперечки хоч плач не плач, Отак, як бач,На дерев’янці шкандибаю.— Дурні! — озвавсь до них Трохим. — Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім,Що в Василя се погоріло, А в тебе ногу ізломило!Погано п’яному і поночі, й з вогнем.— Так що ж його робити? Не все ж ходить із ліхтарем!..— О, бити б вас обох та бити! Горілочки не треба вельми пити.<p>КАМІНЬ ТА ЧЕРВ’ЯК</p>
