Давно колись весела воля, Гуляючи посеред поля,Насіяла Васильків цілий лан.Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся, Пишається, неначе пан.І просторікать заходився:— Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!Чи бачите мене?Я вище вас, мене усюди видно, Не тільки вам — усім завидно,Красуюся, як в огороді мак, — На те ж то я й Будяк! —Василечки зашамотілиІ нічогісінько сказати не схотіли,А він базіка знов: — На вас я подивлюсь — І засміюсь;Химерні ви, малі, мене ж усяке знає: Червона голова, ще й медом припахає,Та тільки зась! МенеНіякая скотина не нюхне! —Не втерпіли Васильки, обізвались:— Що ж будемо робить — такі вже повдавались!А все ж таки і миБуваєм між людьми: Світилочки нас на весілля просять, Ще й стьожечками приберуть;Нас на йордань зимою носятьІ на кутю на покуті кладуть.Ти через лад пишаєшся, Будяче; Гляди, базікання ледачеДо лиха доведе...Он-он Косар іде!.. — Будяк спесиво подивився,Ще більше розходився:— Косар?! Нехай лиш вражий бісПоткне свій простий ніс, То й знатиме — варене чи печене,На те колючки є у мене! —Іде Косар і, може б, проминув: Будяк його колючками шпигнув.Розсердився козак — і замахнув косою...Пропала чвань з дурною головою! Василечки ростуть собі, цвітуть,Їх гріє сонечко, і вітрик їх гойдає, І нічка тихая росою умиває;Кругом — як рай: і бджілочки гудуть,І пташечки, радіючи, співають, Трудящу долю звеселяють,І всім дарма,Що Будяка на пригорну нема.Давно на світі ходить рада,Що гріх пишатися і других зневажать, А треба пам’ятать:Хто вище злізе — дужче пада.<p>ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ</p>
