Провідники ЗЧ ОУН та їхні поплічники — це особи, різні за віком, освітою, характером, фахом. Але в усіх них переважають, усіх їх ріднять спільні риси: всі вони прагнуть до збагачення та люксусового, солодкого життя. Будучи майже поспіль ледачими від природи снобами й авантюрниками, вони, ніде не працюючи, хочуть жити на широку ногу. В стремлінні до цієї воістину єдиної, святої для них мети вони давно знехтували будь- які моральні та етичні норми, галасуючи про боротьбу за так звану «самостійну Україну», зробили собі з цього гасла дійну корову: головне — галасувати, а там, дивись, хтось прислухається та й офірує щось на ту «боротьбу». То щось від іноземних «покровителів самостійної» перепаде, а то й свій, затуманений хлоп, трудар од рота якусь копійку одірве.
Втративши будь-яку людську порядність, вони торгують не тільки самі собою, ідеями та гаслами, а й своїми ближніми, людьми, які довіряють їм. І гризуться при тому за гріш, як собаки за кістку.
Тут для них нема ніякого впину, нема нічого святого.
Але є й смішне. Про те також варто згадати, бо без цього штриха портрет оунівського провідника втратив би у правдивості...
Згадується мені такий український народний віц.
Один сільський парубок учився в місті на шевця. Приїхав якось додому в село на гостини. Зійшлися люди; як то буває в таких випадках, про се, про те розмову ведуть. А наш недовчений шевчик сидить, як індик — набундючився, запишався так, що й куди там! Мовляв, ми не прості, ми — просвіщенні. А людям хоч би що — і уваги на нього не звертають.
Сидів він, сидів та й не витримав. І до них:
— Не зважайте, люди добрі, що я швець: говоріть зі мною, як із простим...
Отой амбітний шевчик наче живий стоїть мені перед очима. І яке лице із знайомих оунівських проводирів я не примощую йому, кожне припасовується, начебто його рідне: чого-чого, а амбітності їм усім вистачає! Є навіть більше, ніж у того шевчика.
Освічених, культурних людей серед верховодів ЗЧ ОУН із свічкою не знайдеш. Єдиним винятком був хіба що Штикало. Решта ж — майже поспіль напівінтелігенти, а то й анальфабети-недоуки, які тієї освіти й не нюхнули як слід і можуть похвалитися хіба тільки тим, що й вони, мовляв, під школою ночували.
Лише вряди-годи у «Закордонних частинах» з’являлися більш-менш грамотні люди. Але затримувалися вони там, звичайно, недовго. Пояснюється це тим, що в бандерівському середовищі, а особливо у верхах, панувала і панує брудна атмосфера, в якій нормальній людині дихати нічим. І тому при першій-ліпшій нагоді така людина звідти тікала, або ж зазнавала долі Штикала.
От і зібралися в проводі ЗЧ ОУН лише пройдисвіти-самоуки.
Ви ж тільки подумайте: як же воно так, людоньки, виходить? Чоловік он у «державних» діячах, вважається, йому самому начебто іншим за зразок правити належить, а тут, коли глянеш, то він од декого із тих, що їх за собою вести має, на нижчому розумовому щаблі стоїть! Чоловікові державні, сказати б, справи голову обсіли, а в тій голові, виходить, ні за що й путній думці зачепитися! Щось воно начеб не до ладу!
Звичайно, ту біду можна було б ще сяк-так залатви- ти за старим випробуваним методом: якщо розуму бракує, то хоч глупоти своєї не показуй. І то вже півбіди буде.
Але ж щоб так чинити, треба все-таки якусь краплю здорового глузду мати. А кожен рафінований анальфабет саме цим і вирізняється, що йому й тієї краплі глузду бракує. Отож він і хоче будь-що свою мудрість показати, якось піднести себе над іншими. Отут-то на тому місці, де розум мав би бути, і випинається пиха.
Саме це, саме непомірна амбітність, безмежний потяг до великості, маєстату, слави і є однією з тих рис, без якої портрет оунівського діяча був би збіднений.
Верховоди ЗЧ ОУН силкуються всіляко підкреслити й авторитетно засвідчити перед усіма, що вони, як і належить обранцям долі, як і належить проводирям, стоять вище од пересічного розумового рівня рядового члена.
Щоб домогтися цього, анальфабети кинулися в гонитву за всілякими вченими званнями. Почалася епідемія титуломанії: духовні та інтелектуальні жебраки заповзялися наввипередки приліплювати до своїх імен різні поважні титули, що мають усім засвідчувати їхню мудрість, вченість та шляхетність. Як гриби після дощу, на оунівському вигоні стали з’являтися свіжоспечені на власній же кухні всілякі «доктори», «професори», «магістри», «інженери».
Дійшло до неймовірного, навіть як і для фарсу. Так, одного дня при «дворі» Ленкавського ні сіло, ні впало замість Василя Сушка з’явився в його подобі Віллі — «доктор» хто й зна яких там «наук». А все учинилося дуже просто: до своєї трирічної початкової школи Сушко приплюсував якісь вигадані університети, перелицювався з Василя на Віллі. То й маєте «доктора Віллі». Як бачите, навіть імені, яким його батьки хрестили, відцурався, щоб мудрішим і не таким простим здаватися. Що ж, це таки справді чимале свідчення щодо його розуму, але свідчення не в той бік, що «докторові» хотілося б.
