І Дмитро Архипович, мабуть, забув про свою обіцянку не втручатися у хід «екзамену».
Він звично пройшовся перед столом, потім допитливим поглядом окинув присутніх.
— Ну, Ткаченко, вивчив ботаніку?
Вадик став струнко.
— Вивчив,— червоніючи, тихо озвався він.
— Добре. Візьми білет.
Тремтячими руками Вадик узяв білет, блискучими очима вп’явся в питання. Присутні затаїли подих. А Вадик, тільки прочитав написане, подивився на Платона, підморгнув оком.
— Можна відповідати? — запитав учителя.
— Коли обдумав питання — можна...
Дмитро Архипович взяв стілець, поставив біля вікна, приготувався слухати.
Вадик говорив голосно і впевнено, його дзвінкий голосок лунав у свіжовибіленій кімнаті. Члени ради дружини зацікавлено слідкували за вчителем. Дмитро Архипович мовчав, тільки легенько похитував головою.
Легко і зрозуміло Вадик відповів на всі питання, що були в білеті. Замовк і вичікувально дивився на вчителя.
— Гм...— учитель глянув на хлопця.— А скажи мені, Ткаченко...
І Вадикові пригадався ранок під Каневом. Невже зараз учитель
нагадає йому при всіх про ту зустріч?..
— ...що сказав Іван Володимирович Мічурін про перетворення природи?
Вадик відповів. Тоді вчитель знайшов для нього ще з півдесятка питань.
— Ну, що ж,— звернувся потім Дмитро Архипович до слухачів,— як вам здається, знає Ткаченко ботаніку?
— Знає,— вихопилась щаслива Світлана.
Вірочка смикнула її за плаття.
— А яку б ви оцінку йому поставили?—дипломатично запитав Платон.
— Я? Коли б у мене на екзамені відповідав так учень, я йому обов’язково б поставив п’ять.
— Ура! — вигукнув Петро, забувши про те, де він.
Піонери схопились з місць. Оточили учителя.
— Спасибі вам, Дмитре Архиповичу. Ми такі раді за Вадика. Ми знали, що він складе.
— Ну, досить, досить,-— посварився пальцем учитель.— Це ще ж не все. Побажаємо йому, щоб у себе в школі він відповідав так само.
Дмитро Архипович суворо дивився на хлопця, а очі молодо і ра діс.но сміялись.
.
ВЕЧІР РАДОСТІ І СМУТКУ
Решту дня Вадик прожив немов у якомусь прекрасному сні. Вірочка, Платон і Світлана не відходили од хлопця. Водили його по селу, мов людину, яка щойно виграла важливий бій, а не просто законно ліквідувала свою двійку. Це трохи розумів Вадик, і йому було не зовсім приємно, коли Вірочка кожному зустрічному говорила:
— Чули новину?
Зустрічний спинявся, готовий слухати щось надзвичайне.
— Яку?
— Вадик ботаніку склав на п’ять.
— А-а...
Тільки Тиміш, що, успішно склавши екзамени, вже встиг повернутись з Києва, зустрів новину з явним задоволенням.
— Ну, молодець, молодець. Сам Дмитро Архипович так і сказав, що на п’ять?
— Сам Дмитро Архипович,— підтвердила Вірочка.
— Ну й ганяв же Вадика, ну й ганяв,— Світлана аж очі закрила від захоплення.— Коли б мене так ганяв, я не витримала б. По всій ботаніці...
— Причепливо приймав Дмитро Архипович, нічого не скажеш,— згодився й Платон.
— Зате тепер ясно, що Вадик ботаніку знає,— підсумувала Вірочка.
Тиміш дружньо поплескав Вадика по плечу:
— Отож бачиш, завжди слухай старших. Послухався, попрацював, от і маєш: радість і самому й друзям.
Ще й підморгнув і посміхнувся братові.
Від Тимоша друзі подалися в сад. Вірочка хотіла й Івану Степановичу похвалитися своєю радістю.
В саду першим зустріли діда Макара.
— А де дядя? — ще здалеку запитала Вірочка.
— Дядя? Там, де й тьотя. Чекайте, зараз прийде. Ідіть-но краще грушами почастую. Не груші — один аромат.
Дідусь виставив дітям плетений кошик жовтих з медовим запахом груш, а сам потягся до люльки.
— А Вадик ботаніку склав,— не витерпіла, похвалилася дідові Вірочка.
— Та?
— Ботаніку. Дмитру Архиповичу.
—- Дмитру Архиповичу? Був я в школі, був. Хороша ботаніка в учителя, хороша — нічого не скажеш.
Іван Степанович, як і Тимко, зустрів повідомлення з задоволенням, тільки порадив:
— Дивись тільки, щоб на наступний рік нової двійки не заробив. Двійка — вона як реп’ях. Треба весь час бути на сторожі і не лінуватися ніколи.
2Ї. Ю. Збанацький
>
В саду вони не загаялись. Де б не були, а думкою всі витали біля хати Софії Петрівни. Платон відразу ж з школи затяг був усіх додому, але Василя Івановича вже не було, він поїхав у МТС, до свого колишнього комісара Михайла Платоновича.
Просто з саду вони поспішили до Софії Петрівни і добре зробили. Якби спізнились на одну хвилину, знову не застали б ні Василя Івановича, ні Софії Петрівни.
Василь Іванович вже йшов з матір’ю до машини. Він збирався оглянути село, колгоспні поля.
— Ось вони,— вигукнув капітан, побачивши дітей.— Швидше в машину. Візьмемо їх, мамо?
— А про мене...
Василь Іванович сів за кермо. Поруч Софія Петрівна, щаслива, помолоділа.
— Не жени тільки, сину,— звернулась вона до Василя,— бо в голові в мене крутиться...
На задньому сидінні розмістилися друзі.
Де тільки вони не побували в той день! І на електростанції, і в колбуді, і біля ставу. На критому току дзвеніла і гула молотарка, стовпом підіймалась курява над барабаном. З усіх полів звозили сюди снопи, і вони швидко перетворювались у гори соломи. Побували і в саду,— на все хотілося глянути капітанові. Що не говори, п’ять років не був удома!