Стомлені, але горді собою, щасливі хлопці поспішали до командира.
...А Сава тим часом біг, не переводячи подиху. Він почав знесилюватись. Адже сьогодні ще й ріски не було в роті. Пережите бомбардування, невдале полювання за кіньми заглушили голод. Лише тепер на і самоті Сава відчув скимління під серцем. Там щось до болю смоктало, зникали сили. Та все ж, обливаючись потом і похитуючись, мов п’яний, він не зупиняв бігу.
Якось забулося все, що сталося сьогодні. Здавалось, ніби все було звичайним, не було ніякої війни. Ось прийде додому. Маленька сестричка Вірочка запитає про рибу. А мати докорятиме, що, не ївши, ходить десь по дурних стежках. А далі все піде по-старому, як і було
знову виник сьогоднішній ранок. Сонна сестричка, мати з притиснутими до грудей руками. «Не ходи з дому, не час! — наказувала, коли збирався йти.— Бачиш, погибель людська суне...»
Сава вийшов з чагарників, і перед очима постало село. Ще курілося пожарище, осокори простягали вгору чорні обгорілі руки.
У хлопця підкосились ноги. Він сів на праву і гірко заплакав.
Чому він покинув у такий час матір і Вірочку? Може, вони десь лежать, убиті бомбою; може, згоріли в страшній пожежі... А він їм не допоміг, не врятував від смерті!..
Розпач і жаль знову підняли Саву на ноги.
— Мамо! Вірочко! Ріднесенькі мої!..— промовляв він крізь сльози.
Він знову побіг між кущами. Хотів розповісти, чому не міг залишитися з ними, що він не винен ні в чому. Не міг він інакше! Тепер він у Червоній Армії, він битиме фашистів!
— Малий? То що з того, що малий!..
«Ге, якби ви знали, мамо, яке важливе доручення він виконує зараз! Ви б не думали, що Сава десь собі дурнів ганяє. «Молодець Сава!» сказали б ви...»
Він згадав, куди й чого поспішає.
«Думаєте — один я, мамо? — продовжував свою німу розмову з матір’ю.—А хто зі мною? І Тимко, і Мишко, і навіть бригадир Василь Іванович. А ви знаєте, мамо, що ми робимо? Еге, коли б ви тільки знали!»
Сава вже забув, що село згоріло, що, може, матері й живої немає. Зараз він бачив її перед собою такою заклопотаною і ласкавою, як завжди. Ось він зараз прийде додому. На суворий, докірливий погляд матері він відповість весело, невимушено, як той солдат, що заходив якось:
«Водички попить не дасте, хазяєчко? А-а, молочка! Спасибі, не відмовлюсь і від молочка. Тільки не забудьте дати і хліба, бо й Тимко, і Мишко, та й Василь Іванович теж голодні, як вовки. І коней нам треба спіймати. Не легка, знаєте, мамо, робота в солдата... Який з мене солдат? То мало важить, мамо. Щоб фашиста бити —• всім до бою ставати треба. Хіба ви забули, що говорив товариш Сталін? Всім бити ворога треба, щоб земля під ним горіла. То даремно, що тільки дванадцять років. Роки — не головне, чи ви розумієте це, мамо? А що головне? Головне те, шо не хочу я під ворогом жити. Ненавиджу його. На рабів він нас поверне, мамо. Ви ж самі розповідали не раз, як повісив він, проклятий, у вісімнадцятому році вашого тата. А я не хочу, щоб він повісив вас. Думаєте, тоді в школу можна буде ходити? Еге ж, якраз потрібно фашистам, щоб ваш син Сава вчився. Худобиною хай росте. А вас, думаєте, в сільраду оберуть, а тата в Москву пошлють? На панщину поженуть. Хіба ви не читали, не знаєте, мамо?..»
Сава забув про голод. Його серце було сповнене ненависті і гніву до ворога.
Не помітив, як наблизився до села. Ще трохи — і переправа.
Сава згадав про командира, якому треба було доповісти про коней. Почав добирати слова, якими він звернеться до старшого лейтенанта. Та вони в нього не клеїлись. От Тимко — той би зразу.
На переправі метушились люди. Від села хтось ніс дерев’яні балки. Чувся дзенькіт сокир.
«Що там роблять? — майнула думка.— Невже фашисти знову бомбили переправу?»
Сава добре пам’ятав, що міст був цілий, коли вони пішли за кіньми. Тепер на місці мосту з води стирчали обгорілі палі.
Нічого не розуміючи, наближався до переправи. Туди, підіймаючи куряву, якось незвично фиркаючи, підкотив мотоцикл. На ньому сидів хтось дебелий, у сплюснутій касці.
Страшна думка обпалила мозок Сави.
Він зупинився. Придивився. У тіні покалічених верб побачив ряд великих, накритих брезентом автомашин.
Хлопець не зважувався підійти ближче. Приглядався до руху на переправі. І раптом, скоріше інстинктом, ніж розумом, збагнув, що то вороги. Ось один з них махає до нього рукою, щось кричить.
Як дике каченя, що спритно тікає від мисливця, з новими силами, які не знати звідки взялись, кинувся від ворогів.
Від переправи застрочив кулемет. За ним — другий. Навколо Сави засвистіли кулі. Він ніколи не чув їх цьвохкання, але відразу зрозумів, що це таке.
Даремно було кричати, кликати на допомогу. Він припав до землі. Але жах знову підняв його на ноги.
Василько, Тимко і Мишко саме в цей час виїхали з кущів. Почувши стрілянину, спинились.
Бачили, як по луговій рівнині біг хлопчик. Зразу впізнали Саву. Він, мабуть, побачив їх, бо замахав руками, а потім враз звалився на землю, мов підтята сокирою гілка.
Більше Сава не зводився.
— Фашисти...— прошепотів Василько.
Мишко й Тимко перелякано і недовірливо глянули на товариша.
— Де?