— Та й люди гибіють, нічим зігрітись.
— Навіть у Леніна в кімнаті зараз холодно! — злітали сказані з болем у серці слова.
— У Леніна...
— Навіть у Леніна...
Вражені такою звісткою, сотні людей на мить застигли в тривожному німому запитанні.
— Так, холодно! — заявив Федір Гудков.
— В його кабінеті грубка нетоплена! — підтвердили ще раз Гудков і Рнбальченко.
— А чого ждемо, зволікаємо! — запитали з докором із натовпу.
— Як же так?
— Еге ж, чого?..
— Від одних слів, хай би й гарячих, тепліше пе буде!
— Слова словами...
— Діяти треба...
— Треба...
Мітинг бушував, розростався. З усіх кінців наперебій одне одному сипались запитання, поради, як краще розпочинати відбудову. Було подано пропозицію для кріплення в шахті використати поки що всяке дерево, огорожу і навіть паркани.
— Треба якось зарадити...
— Найперше — видобуте вугілля дамо до Москви, до Кремля.
— Леніну!
— Ешелоном пошлемо.
— Пошлемо!..
— Леніну! — вимовлялося з любов’ю, щиро, підказане серцем.
Ухвалу про початок відбудови шахти А» 1 «Краснодон» першими підписували посланці до Москви.
В ті хвилини ніхто з шахтарів не знав, що па станцію Сімей- кіне — рудник «Краснодон» — прибувають десять вагонів кріпильного лісу та всяке спорядження, зпаряджені Радою праці й оборони за наказом товариша Леніна.
Па другий день з самого ранку шахтпе дворище заповнилось людьми. Дорослі й діти зносили сюди різний інструмент, залізо і дерево, яке могло бути придатне на стояки кріплення. Селище ожило. Чулись високі голоси, перестук сокир, скрегіт і дзенькіт заліза. Все це бадьорило, вселяло надію.
Запрацювала слюсарна майстерня, потім кочегарка. Її живили вугіллям, видобутим із «верхняка» у степу, на дні урвища. А підвозили його ручними тачками, підносили мішками.
Настав день — на копрі закрутились колеса, запрацювала кліть. У шахту спускалися шахтарі давати лад у штреках, забоях.
Першу видану на-гора вагонетку з вугіллям зустріли радісним «ура». Під захоплюючі вигуки коногон Іван Білаш, тримаючи в руках червоного прапора, проїхав на вагонетці впродовж естакади. І зсипав вугілля до підставленого вагона.
Такий був початок.
Згодом, коли па шахту прибули потрібні матеріали, життя почало входити в звичайну, нормальну колію.
А час збігав... Пересілись морози. Стихли заметілі.
Наступила відлига. Степовими просторами котила весна. Як не спішили гірники шахти № 1, а не встигли за холодів послати до Москви вугілля.
Минув березень. Почався квітень. Потепліло.
— Вспітп хоча б до дня народження Леніна.
— Треба приспішити.
— Надолужити згаяне.
— Приспішимо,— говорили на зборах, парадах, скрізь, де збиралися до гурту шахтарі.
Забійники, коногони, кріпильники зголосилися працювати стільки, скільки потрібно, щоб прискорити видобуток. А забоїв малувато. Та й не вистачало навіть путящих зубків для обушків. Туго йшло вугілля на-гора. Та вже завантажили ним чотири
вагони. Потім — п’ятий. Зібралися з сплою, понатужились і добавили що два. Але один з них — недовершенип. Та зволікати відправку сшолоиа далі було вже неможливо...
Весняну вечорову тишу розітнув високий гудок над шахтою. Йому відповів уривчастий, але зазпвний від паровоза — це була оповістка: ешелон вирушає.
До шахти, до колії залізниці посходилпся дорослі й малі. Обійшлося без промов, високих слів, напучування. Прикрашені червоними прапорцями, вагони під спів гудків рушили з місця, покотились скоріше, скоріше. Та було їх тільки сім.
І чулося серед шахтарів певдоволепе, з жалем, терпке:
— Малувато.
— А це ж — Леніну...
— Еге ж, послати б у подарунок йому ешелон такий, щоб довжиною кілометра півтора-два. Ото б!..
— Так, малувато послали.
— Хай пробачить нам Ілліч, що змогли...
— Згодом доточимо...
І доточували.
Микола Фодчук ще з п’ятнадцяти літ дізнався, що є він гордий легінь собі, бо товариші по грищах чи худобі говорили:
— Але ти, Ліпко, гордий! Як той король!
— А то не зле! — відрікав Микола й покидав гурт. Чіпляв наопашки киптарик, ховав до кишені ножик та й гнав свої вівці на верхи.
Під вивертом смереки, па стрімкій педеї або біля джерела студеного потоку шукайте тепер Миколу. У покинутому ведмедем лігві стільки м’якого моху й листя, теплих, мов кожух. З боків — зелені шати, під ногами — село. Путплівка блищить і грає дрібного хвилею за стовбурами. Сизий присмерк сповиває сусідні верхи. Закриває вбогу юнакову одежину сонячна золота парча, крислатий дуб схиляється над володаревою головою. А тиші — тайстра повна!
І гуцул лежить та й зорить чорними очима за всім. Усміхається горам, милується смереками, гомонить — підсвистує птицям. І мріє без кінця!..
Про що? Миколі шістнадцять літ. Як буде повних двадцять, справлять батько йому маринарку, чоботи на рипах, складуть у чересі грошей. І скажуть, якщо буде слухняний: «Ну, Мико, відділяю тобі третину лісу. Коло тої полонини, що радянські від пана відібрали. Хочеш — сам жий. хочеш — дівку сватай. Хату поможу покласти, а за дівкою вимагай телицю: буде корова. Ти вже легінь, мой-мой!.. А ми з стариною не неволимо».