Люди-подорожапи і перехожі люблять це місце. Бо таки гарно тут. А я, звісно, сюди часто навідуюсь. Тут мені судилося навіки очі закрити, якби не Катруся. Вийшло, бач, що вона загинула, рятуючи мене...
...Сивоголовий чоловік одвернувся, щоб ніхто пе бачив гіркої сльози, що тремтіла па віях. Повільно підвівся, тамуючи хвилювання. набрав кухликом води з відерця і довго спрагло пив, ніби намагався залити пекучий вогонь, що пік у грудях.
Вересневий день дзвенів у високості сяйних небес. /Курно курликали журавлі в їхньому бездонні. Горобина стояла в кораловім намисті, піднесла пружні руки, і поруч шелестіла червоними кетягами калина в лагідному промінні осіннього сонця.
А в криниці світилося блакитне, чисте небо, таке ясподзвон- не і ніжне, як небо Росії, таке ласкаве і пелюсткове, як голубі очі Катрусі.
Ми йшли по теплому річковому піску і дивились у каламутну воду, що одноманітно хлюпотіла, перегортаючи білі, перемиті камінці. Парторг третьої будівельної дільниці Семен Максимович Супрун, сивий літнііі чоловік з правильним строгим профілем і довгими козацькими вусами, рубав повітря руками і запально говорив:
— Я від тебе не вимагаю цілу добу сидіти на дільниці, не хочу також, щоб ти був нянькою у бригадирів. Але, якщо ти головинії інженер, то, будь ласка, потурбуйся знати своїх підлеглих не лише по анкеті, а найперше — по ділах. Інакше тоді на якій підставі ти називаєшся головним інженером?
Тільки-но закінчилися партійні збори, і Семен Максимович ще пломенів вогнем пристрасної і суворої розмови про найголовніше для керівника: про вивчення ділових якостей людей, про знання кадрів. Лого слова, повні докору і вогню, стосувалися головного інженера дільниці, якого комуністи суворо критикували.
— Комунізм будують люди, а не самі екскаватори, це треба пам’ятати. Люди вирішують долю планів. А раз так, то яке ж ти маєш право гірше знати якості людей, підлеглих тобі по службі, аніж екскаватор? Скажи-по мені?
Сонце ховалося за сірі високі горби, вкриті буркуном і кураєм. На тих кам’яних горбах, кажуть, колись стояли турецькі укріплення, знищені потім російськими військами. Червоне проміння густо заливало землю, воду, забарвлюючи все в багряний колір. Мій супутник, вдихаючи на повні груди холоднувате повітря, що линуло з Дніпра, потроху заспокоювався. Я глянув на суворе, зранене в боях обличчя парторга і подумав про те, що Супрун пройшов довгий шлях життя і що шлях той був нелегкий.
По Дніпру іішов пліт. На невеличкій площадці, прикріпленій просто до стовбурів ялиць, стояла дівчина в червоній кофтині.
Була ця плотарка така юна й красива, що ми не могли відвести від неї погляду. Вражала вся неповторна картина: пліт з куренем, з таганком, юна дівчина, вся залита червоним сонцем, зелені береги Дніпра...
— Троянда,— сказав замислено Супрун, милуючись силуетом дівчини, що пропливала мимо, наче в казці.— Квітка.
Він трохи помовчав, потім раптом спитав:
— А знаєте, звідки оце вона жене ліс? З Білорусії! З усіх усюд ідуть сюди плоти. З усієї нашої радянської землі. І знаєте, ота чарівниця не вперше тут. Оце чи не втретє причалює за літо до наших берегів.
Почувся гуркіт моторів, і ми побачили дві білі річкові яхти, що мчали, мов птиці. Велика хвиля підкотилася аж до берега, лизнула сухий пісок, і він зашипів, наче розпечений на сонці залізний лист, якого вкинули у воду.
— Яхтсмен Гриша Кудін,—пояснив Семен Максимович, вказуючи па передню яхту «Чайка».— А якщо говорити точніше, то шофер п’ятитонного самоскида. Бідовий хлопець. Бачите, як кружляє навколо плота? Білорусочку свою зустрічає.
Розповідаючи про Гришу Кудіна, Супрун поблискував глибокими, проникливими очима, наче він був закоханий у цього юнака.