– Як я вже сказав, я ніколи в житті не чув про щось подібне, — продовжив старий. – А я прожив багато, понад двісті літ, скоро, мабуть, Бог на небесах покличе мене до себе і відправить у тихе місце, де спочиватиму з предками… – зупинився він, побачивши гнівну гримасу на обличчі ватажка. — Я тобі зараз кажу, що нема сенсу так галасувати, отамане. Ну, моя бабця розповідала мені про якогось божевільного, який, всупереч природі вовків, обдарував вадеру людським почуттям, яке вони називають милуванням. Він був величезним диваком, тримав лише одну самку і заводив цуценят тільки з нею. Його земляки прозвали його Стовпником, бо як і Симон вчепився в свій стовп і не хотів його відпустити, так і цей мав лише одну жінку і не хотів чути про іншу.
– Ти про що знову верзеш? – прогарчав уже добре розсерджений Грегорій. – Бабські дурниці бабам залиш. Я ж хочу знати...
– Вже кажу! – замахав руками Кошко. — Але дозволь мені перейти до суті. В січі терпіли його дивацтва, бо він був найкращим воїном. Тоді ще не було вогнепальної зброї, навіть шаблі були лише в деяких, мечами махали, а ти ж знаєш, яка це нелегка зброя. Якби він був таким, як інші, то, мабуть, панував би над січчю, можливо, не однією, бо в ті часи часто бувало, що той чи інший отаман правив кількома січами, маючи щось на зразок власного князівства. Січі не розділялися багатьма днями шляху, в деяких районах вони були щільно заселені. Ми вбивали один одного в постійних війнах, але самки встигали народити нових солдатів, - розмріявся старий, але тут же повернувся до своєї історії. — Ну, як я вже казав, він тримав одну ту вадеру і не хотів чути, що справжній воїн повинен мати більшу зграю.
Усі змирилися з цим, але одного разу на січ прийшов дивний вовк, про силу якого розповідали байки. Його славі позаздрили б навіть найбільші герої. Його справжнє ім'я було приховане від цікавих, і його називали Гектором. Ти, отамане, мабуть теж про нього чув.
– Звичайно, чув. – Здавалося, що за мить Грегорій скочить на ноги, витягне шаблю і розсіче покаліченого балакуна по черепу. - Він убив більше ворогів, ніж могла вся зграя за десять років. Однак, будь-який слух про нього згинув.
– Власне, – невідомо чому зрадів Кошко. – Прийшов на січ і, волею долі, зупинився очима на Стовпниковій вадері. На жаль, тільки почався час тічки, коли вовки викликають на світ нове покоління.
Вовчиця, мабуть, теж повинна була бути гарною, оскільки Гектор так приваблював її…
Десь знадвору почувся сумний голос ліри. Старий замовк і уважно прислухався до сумної мелодії, до якої через деякий час приєднався сильний голос співака.
– Лірник до нас завітав, – зауважив він. – Сліпий Вітя. Можливо, він міг би скласти гарну пісню про боротьбу між Гектором і Стовпником.
– Якби ми могли йому про неї розповісти, – закінчив Грегорій. – І розніс би по всій Україні, і всі на Диких Полях знали б наші таємниці.
– Колись люди все одно дізнаються те і те.
– Чим пізніше, тим краще. Говори далі. Як сталося, що Стовпник запропонував свою силу вадері?
Кошко криво посміхнувся.
– То ти вже здогадався, що невдаха в сутичці влив у неї частину своєї подвійної душі?
– Інакше навіщо б ти говорив про шаленого вовка?
– Правильно. Тож Гектор і Стовпник вступили в бій. Наші розповідали мені, як хоробро билися Кирило і Кара, але їх двобій здавався нікчемним у порівнянні з боротьбою цих двох. Мечі нібито били, як грім, сиплюючи іскри. Це були сильні воїни, навчені та досвідчені. Стовпник, можливо, і не вбив стільки ворогів, як Гектор, але мав велику силу. Зламали спочатку одну пару мечей, потім другу. І коли подали їм третю пару, сказав прибулець чоловікові вадери: "Ось настає твоя остання година".
Бо, як відомо, коли воїни знищують третю пару зброї, вони повинні братися до іклів і кігтів вовка, навіть якщо бій доводиться перервати і чекати Повні місяця, щоб закінчити його. Тут, однак, Стовпник не мав би жодного шансу проти супротивника, тому що Гектор перетворився на надзвичайно великого басьора і, чесно кажучи, він вбив усіх тих людей та інших вовків у власній вовчій формі, а не зі зброєю в руках. Стовпник знав це, але що він міг зробити?
Він вступив у двобій, і знову задзвеніла сталь.
Кошко знову замовк, прислухаючись до пісні лірника.
– Гарно би він це представив, — пробурмотів собі під ніс старий і одразу ж продовжив, не бажаючи більше дратувати отамана. – Як це сталося – невідомо. Чи то Гектор ступив криво, чи то його коліно підкосилося, чи удар Стовпника був пекельно сильним, а великий воїн мусив стати на коліна, а потім летючий клинок розпанахав його від плеча до стегна. Поглянув той на переможця. І він повинен був або ж йому віддати силу, або ж своєму отаманові, або ж найближчій ватазі. А оскільки нікого над собою не визнавав, та і ватага була йому зовсім чужою, залишився лише Стовпник. Тільки Гектор розсміявся голосно, обернувся у вовка і заповнив вовчою половиною подвійної душі вадеру.
Кошко замовк, а Грегорій обдумував те, що почув.