– Якщо це правда, то це пояснює, чому герой безслідно зник, — сказав він через деякий час. - Але як Гектор передав силу сучці? Між воїнами завжди існує зв’язок, вічний, що є результатом спільної сили, отриманої від Творця. Але щоб надати жінці сили, треба мати з нею щось спільне. А що може мати чужий вовк… – він говорив все повільніше, а потім запитав: – Є щось, що ти мені ще не сказав?
– А не сказав, – серйозно відповів Кошко. – У ніч перед двобоєм Гектор поневолив вадеру Стовпника.
– Нехай її всі біси схоплять! – вигукнув отаман. – Вважаєш, що досить насіння, що крутиться в самці? Адже ритуал...
– В ритуалах спільним є те, — перебив його старий, — що вони змішують потрібне з непотрібним, але подобаються учасникам. Щоб прийняти самку в зграю, їй необхідно дати випити її власну кров або кров однієї з вадер. На крайній випадок будь-кого з вовків. Бо саме в крові таїться вовча частина подвійної душі.
А може, якщо в крові, то і в спермі? Хтозна, чи не сильніше воно в насінні?
– Але чому? – Грегорій не мав наміру відмовлятися від питання, яке його хвилювало. – Чому Гектор в оповістці та Кара в нашій притомності переказали силу бабам?
Бо бажали того?
Кошко знизав плечима.
– Я не можу відповісти на це з повною упевненістю. Не знаю і все. Може, і хотіли? За що Гектор мав віддавати силу переможцю? А Кара, навіщо йому передавати їх тобі, коли ти покинув його і виставив на поєдинок? Але цілком можливо, що то саме насіння, яке все ще була в стегнах зґвалтованих жінок, прикликало душі вмираючих.
Отаман кивнув. Це питання мало залишитися без відповіді, принаймні на разі.
– Припустімо, що це так, — пробурмотів він. – Хоча дружина Стовпника вже була вовчицею, коли отримала Неназвану, а наша полонянка стала нею лише після того, як отримала силу Кари. Хай буде так.
– Є ще дещо, — сказав Кошко. – Жінка, яка належить до Стовпника, з тих пір отримала...
Він зупинився, бо двері раптово відчинилися і на порозі став далекий кузен Грегорія, Ромка, який зараз стояв на варті перед хатою отамана.
– Сліпий Вітя приніс важливу новину! - оголосив він. Говорив він швидко, побачивши, як сердито насупилося чоло отамана.
– Таку важливу, що треба було мені перешкодити?
– Боюся, що так.
РОЗДІЛ 7
Чигирин зустрів козаків жахливим смородом. Навіть у звичайний час місто не могло похвалитися запахами східних пахощів, в ньому завжди було повно солдатів, і тому вулиці між будинками були наповнені смородом перетравленої горілки, фекалій і блювотини, але цього разу над Чигирином стояв особливо дратівливий, солодко-нудотний сморід.
Вишмагані вітром, звиклі до запаху сухої степової трави Лівка, Ілля та Семен затисли носи та затулили вуста рукавами. В'їзні ворота були прикрашені вінком із трупів, що розкладалися, а неподалік від них стояв страшний паль із насадженим на нього нещасним чоловіком. Кров, що текла з-поміж ніг, висихаючи, утворювала плетиво, схоже на жахливий килим, що обвивав жердину. Видно було, що перша, рясна хвиля стікала до ніг знаряддя страти, а наступні, дедалі слабші, завмирали вище, сягаючи землі лише поодинокими бурульками. Зграї мух осіли на обличчі й відкритому тілі засудженого, утворивши над ним рухливий огидний панцир. Жертва здавалася вже мертвою, байдужою до того, що відбувається. Перед знаряддям страти козаки зупинилися. Лівка відвів погляд, ледве стримуючи блювотину. Його не особливо вражали всілякі рани, відрубані кінцівки, навіть розрубані в нестямі животи вагітних жінок чи розбиті об поріг хати голови немовлят.
Проте він завжди важко переносив сморід трупів і вид повільної смерті. Його товариші не мали таких упереджень. І Ілля, і Семен з цікавістю дивилися на посадженого на паль.
– Цікаво, за що його насадили, – сказав Поріг.
– А що, багато потрібно? – знизав плечима Заєць. З висоти сідла він міг дивитися просто в обличчя засудженого. – Коли Хмель злиться, він не знає міри. Цей бідолашний хлопець міг так само легко вчинити злочин, як і сказати щось не в підходящий момент. Може, його можна було б і зняти, бо за кілька хвилин він смердітиме, як біля воріт. Там, правда, вітри хоч дмуть зі сходу на захід, трохи відганяючи сморід від міста, а тут, між мурами, він залишається. Дуже вже сильно пахне гнилою кров'ю. Якщо так буде продовжуватися…
Він раптово зупинився, коли ймовірний труп несподівано поворухнув головою. Частина мух відлетіла, а на козаків дивилися очі, повні болю й божевілля. Губи ворухнулися. Ілля під’їхав ближче, не звертаючи уваги на муркотіння Порога та відзвуки блювоти.
Для Пастуха це було, безумовно, занадто. Заєць намагався почути, що говорить вмираючий. Налякані комахи літали навколо, видаючи голосне дзижчання. Блідо-жовті черви звивалися в порізі на його ключиці, наповненому гноєм.
– Стережіться, — прохрипів каторжник. - Щось не так...
– Боже мій! – долинуло з-за спини Іллі. - Це Гринька!
Заєць стрепенувся і відійшов від бурмочучого нещасного. І справді, лише тепер, коли мухи зовсім полетіли з його закривавленого обличчя, він упізнав спотворені стражданням риси друга.
– Матінко єдина, — прошепотів він. - Що сталося?