Гринька заплющив очі й різко видихнув. Мабуть, стовп пробився вище, бо з-поміж його ніг хлинув струмінь свіжої крові.
– Я помираю, — прохрипів він. Сповнені болю очі знову поглянули на Іллю. - Я вмираю…
– Розкажи, що сталося?
– Знайди Мелеха... Петра... Він скаже...
Голова Гринька повисла, дихання стало поверхневим і уривчастим. Нещасний козак втратив свідомість.
Ілля зціпив зуби, поліз у чобіт і витяг довгого ножа. Він спробував провести ним поперек горла вмираючого. Але його рука раптом опинилася в залізній хватці.
– Ти з глузду з'їхав? — гаркнув Поріг. – Ти на одну годину скоротиш його страждання, а на нас накличеш лихо. І без цього нам доведеться багато пояснювати гетьманові.
Заєць видихнув крізь ще зціплені зуби й підштовхнув коня п’ятами.
– Ви маєте рацію, — сказав він задихаючись. – Невідомо, чи бідний Гринька ще щось відчуває. Давайте краще знайдемо Мелеха, він нам усе розповість.
Семен видихнув з полегшенням. Хоча зазвичай Ілля був більш розсудливим із трьох, іноді міг піддатися божевіллю, робити щось проти свого розуму. На щастя, не цього разу.
– Так, так, — палко погодився могутній козак. – Гринька точно нічого не відчуває…
Але як тільки вони збиралися йти, суджений підняв голову, знову відлякуючи зграї мух.
– До побачення, — простогнав він. - І не згадуйте про мене погано...
Він замовк, його вимучені риси спотворилися в гримасі болю.
Цього разу Порогові не вдалося випередити Зайця. Довгий ніж розмахнувся широким півколом, швидким, як удар блискавки. З розрізаної шиї потекла кров, але повільно, не утворюючи пурпурного фонтану.
– З глузду з'їхав, — буркнув Семен. – Нас самих за це могли б колом нагородити.
– Раз мати народила, - твердо відповів Ілля. - Ти дозволив би мені так здихати? Ото ж то. А пам'ятаєш, скільки разів Гринька нам спину захищав в найбільшій метушні? Він один із нас, хоча як тільки ми посадили його на палю, він спочатку здався чужим. Багато років тому на полі бою ми присягнули одне одному в вірності. Ви забули?
– Гаразд, — примирливо сказав Поріг. – Краще підемо, бо збирається натовп. І знайти Мелеха буде непросто. Як тільки сморід почався, хитрий хлопець сховався у лисячу нору, щоб перечекати його.
□□□
Всі страждання миттєво зникли. З тих пір, як вона стала Вовчицею, вона не відчувала болю, майже не втомлювалася, вона дивилася на світ зовсім інакше, ніж раніше.
Вона була вражена цим перетворенням, вона розуміла, чому всі ті жінки, яких викрали Вовки, не спробували звільнитися, не втекли, хоча за ними ніхто не стежив. Хто взагалі міг би доглядати за кількома сотнями жінок?
Спала, як завжди, у дровнику. Вона не скаржилася. Стара Зіраша гарчала на полонянку і не давала їй переступити поріг хати. Маріка спочатку обурювалася – адже син хазяйки прийняв викрадену дівчину як власну вадеру, а тому жінка, навіть рідна мати, не повинна протистояти йому. Такі звичаї панували в козацьких родинах, мабуть, і тут вони були не іншими, може, навіть суворішіми. Однак через кілька днів після перетворення жінка зрозуміла, чому Зіраша вчинила саме так, а не інакше. Керована цікавістю, Маріка заглянула в будинок крізь прочинені двері. У просторому приміщенні могла розміститися велика родина. А вона і справді була великою. Всередині метушилося кілька жінок. Різкі, але водночас плавні рухи кожної з них видавали вовчиць. Маріці спало на думку, що й вона сама, мабуть, так рухалася. Вадери мали в собі якусь грацію, яка здавалася неземною. Чи, може, у неї однієї було таке враження? Може, саме через перетворення вона побачила в них красу? Кілька маленьких дітей повзало по підлозі, перекидалося на шкурах, якими були вкриті лігва з дощок.
Вадера, що стояла біля розпаленої печі, раптом обернулася й подивилася прямо в очі полонянці, яка зазирала усередину. А далі події покотилися стрімко. Вовчиця розвернулася на місці, зробила короткий замах і кинула Мариці щось прямо в груди. Молода жінка в останню мить відсахнулася, і важкий ніж встромився в землю біля її ноги. Вона на мить завмерла, здивована, дивлячись на блискуче синювате лезо, а потім на неї впав якийсь тягар, і вона відчула, як нігті дряпають шкіру на її щоках. Потім був удар ногою в спину, і град ударів посипався на голову, плечі та груди. Вона кричала більше від страху, ніж від болю, бо той ще не надходив. А вовчиці били її без жалю, мовчки і дуже ретельно.
Одна намагався закрити жертві вуста. Маріка відчула, як в ній піднялася лють.
Повітря здавалося наповнене ненавистю, сонце світило не так, як завжди.
Жінка розкрила рота якомога ширше, щоб вхопити повітря.