– Поговоримо в теплішому і сухішому місці, бо тут лише брудні слова на вуста навертаються. Ми від самого ранку без перерви лаємося, і мені це вже набридло!
Варто було їм пройти ще дві версти, як Кирило, обдарований кращим нюхом, підвів голову й оголосив:
– Чую запах диму. Мабуть, поблизу є якийсь хутір.
Минув деякий час, перш ніж запах диму дійшов до Міхєя. На щастя, навіть у людській шкурі вовки мали гостріше чуття, ніж звичайні люди. Інакше під дощем і снігом не відчули б запах поселення. Невдовзі вони натрапили на ледь помітну стежку, що вела на узбіччя, яку легко могли б і пропустити, якби не підозрювали, що поблизу можуть бути люди.
– Хутір, – оцінив Міхєй. – Трава ледь притоптана, люди тут явно не часто ходять, але все ж.
Поселення ховалося за пагорбом, вкритим рідколіссям. По мірі того, як мандрівники заходили між дерева, запах диму ставав все більш виразним, він вився між низькими стовбурами хистких сосен і смерек, притиснутих до землі важкою рукою всюдисущої вогкості. Міхєй був дещо здивований, бо, враховуючи сильний вітер, дим мав би розвіятися, не долетівши до гаю. Хіба що хутір був серед дерев, а не на відкритому місці. Правда, однак, виявилася іншою – поселення було розташоване в долинці між пагорбами. Ця долина виглядала так, наче люди самі викопали її в цьому місці, щоб захиститися від примх природи. Інша справа, що в такий день притиснутий дощем дим ішов низенько, колючи очі. І все-таки це було, напевно, краще, ніж терпіти дошкульий вітер.
Собаки відчули незнайомців і почали гавкати, сповіщаючи місцевих. Хутір, обнесений низьким, але міцним частоколом, ожив, мешканці, озброєні рушницями й шаблями, вискочили з хат.
– Ти диви, які чуйні, — пробурмотів Кирило.
– А ти б не був пильним? – пирхнув Міхєй. – Зараз непевні часи, ми не знаємо, хто і з чим прийде. Дурень би не пильнувався.
– На Козаччині часи завжди непевні.
З піднятими руками вони пройшли по невеликому схилу до маленьких воріт. Міхєй зробив висновок, що вражати мешканців хутора, стоячи серед дерев, було б легко, бо частокіл лише закривав рідко розкидані будівлі та майдан, коли підійти ближче, а зверху все було добре видно. Це здалося дивним.
– Чого ви хочете, люди добрі? – долинуло з-за огорожі.
– Притулку і кухля води для втомлених християн.
– Вас двоє?
– Двоє, не бійтеся.
Собаки замовкли, стишені різким наказом. Скрипнули ворота, і з’явився кремезний козак із такою товстою шиєю, що його голова, яка лежала на ній, здавалася до смішного маленькою.
– Тоді заходьте, стомлені християни, — сказав він, відійшовши вбік, так що мандрівникам довелося протиснутися повз нього по одному. Він уважно оглянув їх, наче хотів побачити, чи не ховають вони під одягом якісь сюрпризи. Він навіть не глянув на перекинуті за спиною шаблі та луки. Досвідчений воїн, оцінив Міхєй. Небезпечно не те, що видно, а те, що приховано. Кожного вовка змалку навчали цієї істини, заставляли всмоктати з молоком матері, але самі люди – творці й послідовники зради й підступу – дуже часто про це забували. – Під нашим дахом знайдеться місце для чесних людей.
– Ви отаман цього хутора?
Кремезний чоловік засміявся.
– Ми тут не визнаємо ні начальників, ні отаманів. Ми вільні козаки.
Міхєй не відповів, хоч йому і кортіло запитати, хто буде командувати озброєними людьми, коли на хутір нападуть татари, заздрісні сусіди чи навіть якісь мародери, але промовчав. Люди дуже швидко злилися, якщо їхні слова ставили під сумнів. Молодий вовк дізнався про це за десяток років тому, коли його відправили з посольством і дарунками до воєводи Кисіля.
Вистачило того, що він заперечив якомусь шляхтичеві, який помилково стверджував, нібито татарські війська кілька місяців тому спалили Гретич, а насправді це був Гартич. Все закінчилося б поєдинком, якби не втручання самого Кисіля.
Більше того, шляхтич, зрештою, зрозумів, що був неправий, але не тільки наполягав на своїй позиції, але й ставився до вовка так, наче той був у чомусь винен, хоча це була зовсім дрібна річ.
За воротами чекав ще один козак, молодий, доволі стрункий, але рисами обличчя настільки схожий на того, що вітав Міхея й Кирила, що не можна було сумніватися, що то був його молодший брат. Він кивнув новоприбулим і повів їх між двома низькими дощатими будиночками просто на маленьке подвір’я. Міхєй з цікавістю оглядався.
Хутір був невеликий, але людей там було напрочуд багато. Причому тільки озброєних людей. Міхєй не побачив дітей, які мали б з цікавістю поглядати на несподіваних гостей, не було й проблиску жіночої запаски.
Невже козаки наказали своїм родинам так ретельно переховуватися?
— Будь обережний, — пробурмотів Міхєй Кирилу. – Мені тут не подобається.