Той не відповів, не подав ані найменшого знаку, що почув, але Грищий був упевнений, що його слова дійшли до супутника. У цей момент з хати навпроти вийшла жінка. Міхєй полегшено зітхнув, але відразу ж знову напружився. Замість відра з молоком жінка тримала в руках величезний мушкетон. Вона не цілилася в прибульців, розширений лійкою кінець ствола спирався на її зігнуте передпліччя, але було видно, що вона будь-якої миті готова повернути зброю проти вовкозаків. Про її не зовсім дружні наміри свідчив і обережно зведений курок.
– Вітайте, — сказала вона несподівано низьким, але мелодійним голосом. – Бувайте раді під нашим дахом, вовки.
Міхєй краєм ока помітив, як Кирило повільно потягнувся до руків’я засунутого за пояс пістоля.
– Зупинись, — прошипів він. — Вони засиплють нас кулями, перш ніж ти встигнеш дістати зброю!
– Дуже розумно, — кивнула жінка. — Можливо, вас і важко вбити, але я впевнена, що мої супутники впораються. Це не ніч переміни, ви не безсмертні… – Вона голосно засміялася. - Ви здивовані, що я знаю, що лише тоді не можна вбити вовкозака?
Міхєй не відповів. Він з полегшенням усвідомив, як мало люди знають… на щастя. А ці тут? Вільні козаки… Лише тоді молодий вовк збагнув значення слів, сказаних здорованем біля воріт. По суті, це були звичайні бандити. Вони не визнавали начальників і отаманів. Правду сказав кремезний. Просто не додав, що у них просто є керівник. Або…
– Це ви тут радите, пані? – запитав він.
– Я чи не я. Для вас це все одно. Чого шукають два самотні вовки так далеко від найближчої вовчої січі?
□□□
– Параскево, Параскево! – пролунав знадвору пискливий голос.
Гальшка розплющила очі, повернула голівку й подивилася на обличчя батька, який спав поруч.
Вона видихнула, зморщила ніс, а потім простягла руку, щоб торкнутися шорсткої бороди свого батька. Сергій голився рідко, раз на кілька днів, бо праву руку ще не міг високо підняти, ліва йшла незугарно, а допомоги знахарки уникав відтоді, як стара ледь не перерізала йому горло. "Не ті вже руки", — скрикнула вона, коли хлинула кров. Вона негайно перев'язала рану, кілька днів промивала її сильно пахучим відваром вранці та ввечері, так що незабаром про прикру подію нагадував лише свіжий шрам, але козак вважав за краще не ризикувати. Не ті руки, це ідеально відповідало. Вік брав своє. Можливо, колись бабка могла пришивати мухам крильця, а тепер він не дав би їй навіть зашити вітрило чайки.
– Параскево! – знову обізвався пронизливий голос.
Сергій погладив доньку по голові і, стогнучи, піднявся з ліжка. Сонце ледве зійшло, і йому не хотілося так рано вставати. На жаль, перед світанком стара пішла в ліс назбирати трав, які потрібно було збирати саме в цей час. Він відкрив віконницю.
– І чого ви там хочете? – грубо спитав він. Була надія, що він зможе знеохотити жінку.
– Я до Параски...
– Її немає.
– А коли буде?
– Як прийде, то прийде, — нетерпляче відповів козак. — Вона мені не зізнається.
На подвір'ї на мить запала тиша.
– Передайте їй, що була Мілонкова. Треба приїхати до доньки, тому що скоро злягти має, а в неї щось зі спиною не так, і весь час з неї кров тече. Ніяк її сюди привести. Віз у нас є, але сильно ж трясе, - у голосі жінки залунали плаксиві тони.
Сергієві раптом стало соромно, що він хоче відправити селянку, наче якусь зайду. Кінець кінцем, він був вдома, люди приходили до ворожихи, а не до нього.
– Заходь, — сказав він. – Не знаю, коли бабка повернеться, але, може, ми разом щось придумаємо.
– Та що там чоловік надумає, коли жінка народжує? — пробурмотіла під ніс жінка, але в хату зайшла.
Побачивши чуже обличчя, Гальшка скривила губи, але не встигла розплакатися, як Сергій взяв її, незграбно підтримуючи хворою рукою.
Прибула допомогла йому втримати дитину.
– Гарна дівчинка, — сказала вона. - Здорова?
– Слава Богу, здорова. Краще розкажіть мені, що там з дочкою.
– А що має бути? Я вже казала. Їй пора народжувати не сьогодні, так завтра, і як же бідолашній тужитися чи навіть лежати на спині, коли страшний біль їй перешкоджає. А ця кров... Параска бачила десятки сотень пологів, вона б знала, що і як, а може, навіть змогла б щось зробити з цими розривами і кровотечею. Бо як є, гарна дочка і може вмерти у нас.
Жінка розплакалася, а за мить до неї приєдналося жалісне попискування Гальшки.
– Може, якби ви її сюди привезли, було б краще, — задумливо сказав Костенко. — Бо як термінова справа, то поки бабка не вернеться, поки не дочалапає до вас... Ранок буде.
– А як я можу привести стражденну, добродію? Я ж казала сказала. Ні на коня її не посадовити, ні навіть на віз покласти. Пробували, але ж дорога через ліс вибоїста, дочка так кричала, що не можна було стримати...
Сергій закусив губу, задумавшись.
– Жінки у вашому селі мали приготувати мені плетену колиску.
– Так, повинні були, — підтвердила жінка. – У старостихи в сінях стоїть.
– То візьміть її, прив’яжіть до коней і покладіть вагітну.
– Дали б власну колиску?
– А чого ж не дати, коли треба? – не дуже чемно сказав Костенко. - Ти вмієш їздити верхи?
– Ви коли-небудь бачили, пане, щоб хуторянка не могла того робити?