– Тоді сідай і слухай. – Петро дочекався, поки небажаний гість сів на лавку, налив до власного кухля і підсунув козакові. Заєць твердим жестом відмовився. – Все не так погано, як ти думаєш, — сказав Мелех, ковтнувши власного напою. - Неважливо. Гриньку посадили на кіл за наказом Хмельницького…
– Не треба цього казати, ніхто, окрім гетьмана, не може покарати козака на горло поза полем бою.
– В даному випадку радше на дупі, – буркнув собі під ніс Мелех, але, побачивши розлючене обличчя співрозмовника, швидко продовжив: – Маєте щастя, що гетьман поїхав у Білу Церкву, бо, наскільки я його знаю, ти б зараз гнив у темниці, чекаючи свого вироку. Але я вже про Гриньку, не треба зразу сердитися. Говорили, що Шпак побив солдатів із охоронців Хмельницького в той час, коли останній узагалі заборонив воювати. Він навіть заборонив танці на Майдані, щоб ті не переросли в бійки. Одним із побитих був якийсь Мадей, негідник, яких мало. Спершу він завівся зі Шпаком у корчмі, але ми його відправили без кровопролиття, лише сорому наївся. Але ви знаєте таких, вони ніколи не забувають заподіяної їм кривди, навіть якщо це була їхня провина. Тож дурень лазив за Гринькою і лазив, аж поки не доскочив з чотирма товаришами в провулку та й хотів убити. Що я можу ще сказати, ти знав Шпака краще за мене, чим це закінчилося, не варто згадувати. Мадея з другим сміливцем на боже поле вивезли, третій втратив руку, а двоє інших утекли понівечені, то з відрубаним вухом, то з порізаною навпіл пикою. Хмель наказав схопити Шпака й віддав під суд…
Ілля слухав розповідь, кусаючи вуса. Коли Петро закінчив, він задумливо сказав:
– А у чому ж справа була насправді? Гетьман буває шаленим, але він не наказав би стратити такого молодця, який з п'ятьма справляється, навіть якщо він порушив наказ. Відомо, що як козаки козаками, то тікати від ворога ми не маємо звички.
– Розумний ти, – з визнанням кивнув Мелех. – Дістав Шпак Хмельницького, ой дістав... Занадто винюхував, хотів знати, чому це гетьман з боярами домовився і волхвів привів.
– Волхвів? – здивувався Заєць. - Що це за такі?
– Ми їх так називаємо, але хто вони такі, тільки чорт знає.
– А Гринька помер тому, що він питав?
– Дуже вже пильно біля них крутився. Він хотів знати занадто багато. А може, йшлося зовсім про інше? Хмель розгнівався, що твій хорунжий замість до волохів, почав займатися власними справами. – Петро пильно глянув на Іллю. — Тож чого ти, власне, сюди прийшов? Ви пішли з Костенком, може гетьман на вас ще більше сердиться, ніж на Гринька! На твоєму місці…
– Якби ти був на моєму місці, ти б від страху підштаники обісрав, — зневажливо сказав Заєць. — І пики своєї за п’ятдесят верст від Чигирина не показував. Я це чудово знаю.
– Тому що я мудрий, — зухвало відповів Мелех. – Не штука, дати себе зарізати. Штука в тому, щоб вижити.
– І в цьому ти майстер, — посміхнувся Ілля. – Тому я до тебе і прийшов. За порадою.
Петро примружив очі.
– Хочеш дізнатися, як самому від кари відкараскатися і свого отамана врятувати? Це буде нелегко. Спочатку розкажи мені все. Все!
□□□
– Оце вляпалися ми. – почухав потилицю Кирило, дивлячись на чотирьох озброєних чоловіків, що стерегли двері. Двоє стояли за вікнами, решта зібралися на майдані – Але чому нас відразу не зарізали?
Шабель і самопалів у них не забрали. Розбійники почувалися впевнено, вони, вочевидь, не раз мали справу з вовками, тож чудово знали, що найсильніша зброя перевертнів – не залізна зброя, а швидкість і витривалість, тож у будь-який момент були готові засипати їх свинцем.
– Та баба, що над ними панує, виглядає так, ніби дбає лише про те, як десь взяти гроші, – відповів Міхєй. – За живих вовків заплатять більше. Їхні чаклуни використовують нашу кров для відварів, але вона повинна бути свіжою, прямо з жил. Якось я чув про вовка, якого схопили. Один ворожій підвісив його за ноги до стелі і спускав в нього кров, коли йому це було потрібно. Мабуть, він убивав нещасного таким чином понад місяць перед тим, як повністю вбити.
– Він не вирвався на волю під час Повні? – здивувався Кирило.
– Він був надто слабкий, у ньому не було крові.
Кирило хотів відповісти, але в цю мить відчинилися двері. Увійшла жінка з мушкетоном, а за нею невисокий чоловік із високо виголеним чубом. У порівнянні зі своєю рослою товаришкою він здавався майже карликом.
– Оце вони, — сказала жінка, відступаючи, щоб стати поруч з охоронцями.
– Привіт, — сказав карл. – Мене називають Скапулярієм[9], а як вас?
– Міхєй.
– Кирило.
Вовкозаки відповідали неохоче, насторожено дивлячись спочатку на прибулого, а потім на озброєних людей. Вони були готові дорого продати своє життя.