– Тоді візьміть мого коня зі стайні. Сідла не закладай, це марна трата часу, мчи в село.
– Та чи віддасть мені старостиха колиску, коли за неї ще не заплатили? Баба жадібна, з власного чоловіка шкіру б здерла. Одна хороша річ – пальці спритні.
Сергій похитав головою й витяг із тонкого гаманця срібний гріш.
– Дай їй це. За роботу з головою вистачить. А якщо вона відмовиться, запитайте, чи не хоче вона, щоб я прийшов до неї. Правою рукою не можу рухати, але я можу добре побити і лівою.
– Дякую, ясновельможний пане! – вигукнула жінка, хапаючи срібника. – Нехай Свята Пречиста охороняє вас!
Сергій спостерігав крізь вікно, як хуторянка, що ніби набула нового духу, виводила його чорного мерина зі стайні, підіймалася на високу гряду, нещадно смикаючи гриву коня, а потім зникла між деревами.
– Сподіваюся, Параска скоро прийде, — пробурмотів собі під ніс Костенко. — А тобі, доню, треба щось їсти. – Глянув на наморщене чоло Гальшки. – Добре, що стара перед від’їздом козу подоїла. Думає про нас. А спочатку здавалася така сувора.
Дівчинка нахилилася до мальви, що росла за вікном, намагаючись схопити її своєю крихітною ручкою. Але квітка явно була надто далеко, тож мала лише сердито засопіла, а потім поклала голову на батькове плече.
РОЗДІЛ 8
Побачивши Іллю, Петро Мелех злякався. Заєць знайшов його після двох днів пошуків, і не в якійсь забитій корчмі, як можна було б очікувати, а на квартирі, де він напивався мерзенним медом, сиченим трактирником Шмулем. Цей напій Ілля спробував лише раз у житті, після чого урочисто поклявся всім і вся, що скоріше вип’є сечу хворого вола, ніж таке вариво. За свої шахрайства Шмуль поплатився втратою значної частини бороди, ретельно вирваної розлюченим козаком, і двох зубів. Тим не менш, він продовжував ситити мед, а точніше те, що називав медом, незважаючи на образи і удари. Коли у молодців вже починали закінчуватися гроші, вони все одно приходили до нього за дешевою горілкою, яку треба було пити, заткнувши носа, але мед вдаряв просто в голову, як хороша горілка. Деякі навіть були в захваті від огидної рідини, як і Мелех, який завжди міг дозволити собі і найкращі напої.
– Привіт, Петре, — сказав Заєць, зачиняючи за собою двері. Слуга, який не хотів пускати чужинця до покоїв гостя, що добре платив, а за це вимагав тиші й спокою, зараз збирався до купи внизу сходів, лаючи, як міг, запального козака. – Останнім часом ти став якимось негостинним.
– Це часи зробилися негостинними, — відповів Мелех, кривлячись з відразою. – Чого хочеш, пане Заєць?
– Ти добре знаєш, чого. – Ілля оскалив зуби в усмішці, яка зробила його обличчя більше схожим на череп, ніж на живу людину.
– Навіть якби я знав, можна було б чемно запитати.
Усмішка зникла з обличчя Зайця, козак примружив очі, а потім раптом підскочив до бенкетуючого Мелеха. Він схопив його за комір каптана і витяг з-за столу.
– Мої товариші чекають внизу, — видихнув він прямо в ніс Петру, який мляво опирався. – Якщо ми не домовимось, я залишу тебе тут зв’язаним, і підемо під вали. Рознесемо ту корчму при валах, не встигнеш і оглянутися. Так, пане Мелех, не думай, нібито я не знаю, що то, власне, ваша власність, а єврей, мов півник на вежі, — виставлений всім на вид. Якщо хочеш тішитися прибутком, то розмовляй зі мною по-людськи, а не як з якимись приблудами!
Мелех зовсім обм’як. Хоча він був, звичайно, сильніший за Зайця, але вважав за краще не намагатися зараз протистояти гарячому козаку. Сила рук — це не все в бійці, і він мав декілька нагод переконатися, що Ілля міг зробити, коли розлютився.
– Навіщо тепер погрожувати своєму приятелеві? - пробурмотів він. – Скажи мені, що хочеш, і розійдемося з миром.
– Чого я хочу? – Ілля так само раптово відпустив Петра, як і схопив його, від чого той втратив рівновагу і змушений був опертися на стіл.
Або, принаймні, так виглядало, бо від пильного ока Зайця не уникнув легкий жест, яким Мелех потягнувся до кинджала, що лежав поруч з розрізаною буханкою хліба.
Мелех міг здаватися балакучим веселуном, але, знову ж таки, той, хто мав широкі зв’язки та багатство в таких місцях, як Чигирин чи Білоцерківщина, не міг бути ким завгодно, він мав знати, як користуватися зброєю. Лезо просвистіло на волосину від щоки Іллі, але той уже впіймав Петрову руку й ударив нею об край дерев’яної стільниці. Кинджал з брязканням впав на підлогу.
– Недобре, пане Мелеху, — спокійно, наче нічого не сталося, сказав Заєць. – Говориш про дружбу, а перед очима залізом махаєш.
– Не я на тебе напав, ти на мене, — прогарчав багач, кривлячись і потираючи болючу руку.
– Що правда, то правда, – засміявся Ілля. – Але я просто хотів поговорити, а не сваритися.
– То погано почав. Здравіє Богові промовити треба було, як личить християнину, поцікавитися здоров’ям, а не ображати відразу з початку.
– І тут ти правий, – кивнув Заєць. – Але я не маю багато часу, і мені потрібні вісті від вас. Коли ми в'їжджали, я побачив…
– Знаю я, що ти побачив, — перебив його Мелех. — Точніше кого. Хочеш знати, чому він опинився на палі?
– Не інакше.