— Чого ви шукаєте так далеко від своєї січі і так близько до Чигирина? – запитав Скапулярій. – Ви знаєте, скільки старости останнім часом платили за голову вовка? Хмельницький оголосив вам війну; це вже не ті часи, коли ви були лише перевертнями, які викликали страх. Козаки мають ставитися до вас, як до ворога. Ви прийшли спокушати чесних християн? – Він трохи почекав відповіді, а коли її не було, продовжив: – Звичайно, ви знаєте, скільки за вас платять. Отже, щось привело вас сюди, і мені дуже цікаво, що саме.
Міхєй мовчав. Він не знав, що сказати. Правда могла означати смерть. З іншого боку, складно придумати на місці брехню, схожу на правду. Він проклинав себе, що весь час замість того, щоб готуватися до такої ситуації, будував плани, як позбутися Грегорія. Старий мав рацію – Міхєй ще надто молодий, щоб керувати січчю, раз не в змозі подбати про себе та свого найближчого супутника.
– Ми будемо так сидіти і мовчати, чи я від вас щось цікаве почую?
Скапулярій підійшов і сів на дзиглик біля узголів’я лави, щоб бачити обох.
Міхеєві на мить спало на думку, що можна було б стрибнути на ватажка бандитів, приставити йому до шиї кинджал і під таким прикриттям залишити хутір. Але він одразу відкинув цей намір. Невідомо, чи це справжній ватажок.
Спочатку здавалося, що ним є жінка, тепер цей… Люди можуть бути справді підступними. Крім того, ніде не сказано, що бандити дуже вболівають за життя свого ватажка. Можливо, якийсь претендент на владу вже чекає своєї черги?
– Ви прийшли шпигувати між людьми? Щось готується? – натискав низький.
Міхєй вхопився за його слова.
– Уся зграя йде за нами, — сказав він із удаваною неохотою. – Ми – передній загін.
– І куди ви йдете? І нащо?
– Хочемо приєднатися до війська польського короля. Кажуть, Хмельницький готує новий похід проти Речі Посполитої.
– Кажуть, — охоче погодився Скапулярій. – Але кажуть і інше. Що перед тим, як він вирушить на Польщу, перед тим, як підніме смуту в Короні та Литві, московські бояри наказали йому розтрощити всі більші вовчі поселення. Я не знаю, як вони хочуть, щоб він це зробив, і навіть не хочу знати, це не моя справа. Ви не знали про це? Всі знають, бо це нібито велика таємниця.
Міхєй не міг приховати несподіванки.
– Виходить, не знали, — підсумував ватажок бандитів. — Тож це гівно, а не правда, що ви є передовим загоном більшої зграї. Наскільки я знаю, звістка про наміри козацького гетьмана вже дійшла до ваших окраїнних поселень. А це означало б, що ви або здалеку, з турецького боку, або навіть з Кавказу, що мене не цікавить, бо ви нормально одягнені і маєте нашу зброю, або ви вже давно не були у своїй січі. І чи маю я вірити, що ви раптом вирішили стати на бік Речі Посполитої, коли роками не хотіли втручатися ні на одну сторону?
Він замовк, насмішкувато дивлячись на обличчя вовків.
– Вигнанці чи втікачі?
– І те, і те, – цього разу вагання в голосі Міхєя було не удаваним.
– Я так і думав. А чому другий нічого не каже? Німий чи недоумкуватий?
Він злякано трохи відступив, бо Кирило зацокотів зубами від люті.
– Вовче плем’я, — пробурмотів собі під ніс Скапулярій.
– Ні німий, ні недоумкуватий, — спокійно відповів Міхєй. – Звичайний вовк. Ми не любимо спілкуватися з людьми.
– Ви повинні бути з нами, – задоволено видихнув малорослий.
– Для чого? Ви все одно нас вб'єте.
– Або можемо взяти вас живими, щоб отримати більшу ціну, — сказала жінка з порога.
Міхєй навіть не глянув на неї. Виразним жестом він поклав руку на ефес шаблі.
– Нелегко зловити вовка, — сказав він, повільно вимовляючи слова. – А ще важче було б змусити його живим здатися до неволі.
– Знаю, знаю, — махнув рукою Скапулярій. – А ти, Крушина, мовчи, як не питають, – докорив він жінці. – Знаєте, як кажуть, волосся довге, та розум короткий. Жінка хороша і в бійці, і в ліжку, тому я її тримаю, але радити не дозволяю.
З-під дверей йому відповіло сердите шипіння.
– Якщо ви хочете нас убити, – продовжував Міхєй, – знайте, що від вас не залишиться і третини.
– Можливо, — погодився ватажок розбійників. – Проте я вірю, що для тих, хто виживе, винагорода підсолодить втрату їхніх супутників.
Він довго чекав, а потім раптом засміявся, щиро, голосно, відкинувши голову назад.
– Але хто сказав, що ми повинні тут відразу битися? – сказав він, коли заспокоївся. – У мене є до вас пропозиція, вовки. Хочете послухати чи починаємо різню?
Міхєй випустив шаблю, сів і ледь помітним жестом дав знак Кирилові, щоб той зберігав спокій.
□□□
Жінка стояла навколішки в пилюці двору, а Сергій безсило дивився на неї, не знаючи, що робити. Його життя було іншим: люди ставали перед ним на коліна, але завжди просили милості, яку він не завжди люб’язно виявляв, але ніколи не з вдячності.
– Завдяки тобі, пане, якби не ти, моя донька з дитиною згинули б!
– Заспокойся, жінко, — буркнув Костенко, прикриваючи своє розгубленняя грубістю. – Не я їй трави давав, не я дитину приймав. Дякую бабці Парасці.
– Я їй цього ніколи не відплачу до кінця своїх днів, – розплакалася жінка.
– Досить було б, якби мені якогось мідяка дала, – до козакових вух долинув тихий сміх знахарки.