Жінка, що стояла на колінах, не почула або вдала, що не почула.
– Я тобі не відплачу до кінця днів моїх, я тобі вдячна до могили. Але якби не ви, мій любий пане, якби ви не дали мені колиски, якби ви не кинули копійки жадібній старостисі, то моя бідолашна дівчина не отримала б допомоги... Тому я буду молитися за вас і вранці, і в обід, і ввечері...
– Вставай уже! – різко сказала бабця. — Досить стояти на колінах. Не до церкви ти прийшла, а до людей! Говори як до людини, а не як до попа!
Здивована жінка замовкла з напіврозкритим ротом.
– А чого це ти так витріщилася? – продовжувала кепкувати цілителька. – Виглядаєш так, нібито святий образ з тобою заговорив.
– А тому, що ви такі добрі до мене... Для мене і моєї бідної дочки...
– Іди вже, — нетерпляче сказала Параска. – Краще бережи дитину та породіллю. Після таких пологів дівчина встане лише через два тижні. З неї багато крові витекло, треба їй козячого м'яса дати, чорної юшки з якоїсь там качки, добре було б червоного вина, але в нашій глушині його ніде взяти.
– Може б ви, бабуню, живої води дали? – запитала жінка. - Ви завжди казали, що немає нічого кращого на випадок кровотечі...
Цілителька невпевнено глянула на Сергія, боячись, що щирий козак готовий щось сказати. Але жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі, хоча кожен, хто його знав, міг би заприсягтися, що побачив грайливий блиск у його очах.
– Немає живої води, — буркнула вона. — Нема й не буде!
– Але… – спробувала заперечити жінка.
– Іди до доньки, кажу! – нарешті вибухнула Параска. – Твоя турбота їй потрібна більше, ніж нам ваші лестощі. Ну, геть, поки я не втратила терпіння!
Жінка неохоче підвелася, низько вклонилася хорунжому і й почала задкувати до воріт, не спускаючи ворожки з очей. Кажуть, поки ти дивишся їй в очі, вона не може тобі наврочити, але якщо ти відвернешся від неї, коли вона сердиться, вона відразу вразить тебе чарами, мов блискавка, і не встигнеш, як у тебе волосся випадати почне або захворієш на якусь ганебну хворобу...
Параска дивилася, як вона йде, потім махнула рукою і відвернулася. Жінка миттєво скористалася нагодою і могутнім стрибком, напрочуд довгим для своєї мініатюрної статури та віку, прочинила ворота й утекла в зарослі.
– Дурна баба, — пробурмотіла ворожка. – Сама ж дівчину покривдила. Через неї все це сталося і мало не закінчилося трагедією.
– Через неї? – здивувався Сергій. – Мені здалося, що вона дуже любить свою дочку.
– Дурна та любов, яке спочатку штовхає власну дитину у калабаню, а потім намагається витягти її з пастки. І не знаю, що робить це більш дурнуватою.
– Скажіть, — попросив хорунжий. Він заглянув у кімнату через вікно.
Гальшка не спала. Мала лежала в колисці і намагалася дотягнутися рукою до клубка червоної вовни, що висів їй над обличчям. Час від часу їй вдавалося штовхнути спокусливу іграшку й задоволено воркувати.
– Тут нема що розповідати. – Жінка сіла на низьку лавку біля стіни. — Бачиш, соколе, дурна баба хотіла витратити свої гроші не на когось, не на працьовитого селянина, не на будь-якого парубка, а про дворянина мрію мала.
До садиби неподалік звідси їздив один пан. Він, звісно, їздив ще до того, як Хмель Україну підпалив, і панський маєток згорів, а слуги або приєдналися до повстання, або пішли під сокиру. Ласий був шматочок з того шляхтича, тож мати дівчини стала пропонувати її йому. Відправляла доньку до маєтку то з молоком, то з якоюсь випічкою, а то й з медом. А цей вельможа був не проти. Не думай, що він якийсь красень, великий воїн або навіть мисливець завзятий. Нічого подібного. Але у нього був герб. Незабаром він взяв ту дівчину і зіпсував її. А потім поїхав. Не знаю, чого чекала та дурна мати. Що він закохається в просту дівчину, яка ні читати, ні писати не вміє, яка навіть гобелен виткати не вміє? Ви такі, хлопи, як кошари якісь. Зробите своє, та шукай вітру в полі. Ну, соколе, не кривись, ти може й інший, але кому з твоїх товаришів до тієї, що підняла перед ним юпку?
Так ось. Тож вельможа зробив дівчині пузо та й поїхав. Коли повернувся, не побажав на неї і дивитися, а гайдукам наказав гнати від воріт і навіть на подвір’я не пускав. Її мати, недовго думаючи, наказала бідолашній дівчині плід вигнати. Я її прогнала на всі чотири сторони, але була в селі одна жінка, яка по шматочках діставала з утроби дівчини велику вже дитину. Навіть не питай, як вона це зробила.
Бабця на мить замовкла в роздумах, а Сергій відчув, як дрож пробіг по спині, коли він уявив, як витягують ненароджену дитину. Він убивав, кривдив, ґвалтував під час своїх походів; кров була для нього звичайною справою, як вода. Але щось подібне було немислиме, він не міг так вчинити з власною дитиною...
Власною — так, але… Він похитав головою, відганяючи спогади.