– Чесніше було б дати народитися немовляті й одразу втопити чи не перев’язати пуповину, – продовжувала бабця, – аніж учинити різню, від якої половина хати була в крові. Зразу викликали мене, я зробила, що могла, а дівчина дивилася більше на того шляхтича хлів, аніж на життя. Однак, нарешті одужала. Але люди не дали їй жити. Хлопці в селі радо проводили час з дівчиною, водили її на сіно, але їй і це було їй байдуже, бо вона зовсім зневірилася, хотіла все забути. Жінки ганялися за нею, як гончаки за зайцем, і ніхто не заступився за нещасну, навіть її коханці. А може, особливо чоловіки. Вони називали її повією, і так воно й залишилося. Ти ж знаєш, як воно в нашій Україні. Дівчата не жаліють хлопцям того, що у них під юпкою, особливо коли чоловікам треба йти на війну і невідомо, чи повернуться. Ніхто їх за це не звинувачує. І їй нічого б не було, якби вона не зв’язалася з паном і не захотіла поставити себе вище за інших.
Людей теж треба розуміти. Але нема нічого вічного, навіть нещастя. Старий селянин змилосердився над дівчиною і взяв її собі за дружину. Про дітей він не думав, бо мав своїх від двох попередніх жінок, може, навітьбув радий, що ця після того, що трапилось, є безплідною.
– Порядна людина, – зазначив Сергій.
– Порядний, бо порядний, – погодилася Параска. — Але він теж дурний. Ялова чи не ялова, він повинен прийти до мене за відповідним декоктом, так, про всяк випадок. Кажуть, що людина стріляє, а Бог несе кулю, і ці речі нічим не відрізняються. І ось бідолаха завагітніла, мабуть, її чоловік був не такий вже і дідок, як всі думали, включно з матір'ю. Але після того нещасливого випадку лоно дівчини, мабуть, було пошкодженим, як твоя спина. З самого початку було зрозуміло, що без моєї допомоги вона не народить. Більше того, останнім часом я мала б спостерігати за нею хоча б раз на тиждень, але дурній жінці було шкода кожного грошика, скупа, як рідко хто... Та ти, мабуть, і сам здогадався. Вона навіть не заїкнулася про те, щоб щось дати за допомогу.
Лише тільки безперестанку балакала, молола язиком, як мандрівний дід, що крутить корбою ліру.
Сергій задумався і ще раз зазирнув у хату, де Гальшка радісно намагалася впіймати непокірний клубок вовни.
– Важке в людей життя, — пробурмотів він.
– Важке, тому що людина, зазвичай, сама собі його марнує.
– Не завжди сама...
Сергій розвернувся і зайшов до хати. Коли він йшов до колиски, перед його очима промайнули спогади про різню та звірства, свідком яких він був і в яких брав участь. Спалені села та хутори… Паркани, прикрашені головами хліборобів, які не приєдналися до повстанців… Розлючений натовп терзав беззахисних в’язнів… Козаки спочатку точили кров з маленьких жидків, а потім із глузливим сміхом пропонували їхнє м’ясо як кошерне… І що, мабуть, найгірше: смажені маленькі діти, яких після взяття Бару їли на очах у матерів, і жінок теж змушували їсти. Ні, не те… Найстрашніше було розпорювати животи матерям і витягувати ненароджених дітей, щоб на їх місці всовувати котів. Деякі молодці навіть відрубали нещасним жінкам руки, щоб ті не могли дотягнутися до тварин, що крутилися і дряпалися у них всередині. Він сам брав участь у цих звірствах. Тоді він не бачив у них нічого надзвичайного, не розумів розпачу ошелешених від болю жінок, йому навіть не вистачало жалю, щоб вдарити шаблею одну чи другу, щоб скоротити їм страждання.
Але своєї Гальшки на той час у нього не було. Він не знав, як можна так неймовірно міцно припасти серцем до такої плаксивої грудочки...
Цілителька спостерігала за ним. Вона й гадки не мала, про що міг думати поранений чоловік, але відчувала, що це сумні думки, що він хоче побути наодинці з дочкою.
Вона зітхнула, розвернулася на місці й пішла назад до загону подоїти козу й підкинути сіна коневі.
□□□
Маріка страждала. Вона відчувала себе так, наче страждає вічно. Незважаючи на те, що вона лише нещодавно опинилася в такій жахливій ситуації, відчувала себе так, наче ніколи не була щасливою. А була ж… Навіть коли лежала виснажена після пологів, відчувала біль, важко дихала, відчувала, як дере у горлі після крику. З деяким жахом вона помітила, що починає прагнути перетворення, тих моментів, коли в тваринному розумі було надто мало місця, щоб відчути все, що стало долею людської душі. Маріка тоді була біднішою, але водночас і повнішою. Біднішою, тому що знайомі, не завжди неприємні, туга кудись зникала, і повнішою, тому що відчувала єднання з іншими вовками. Вона боялася цієї спільноти й водночас бажала її, хотіла втекти з неї, розірвати мережу єдності зі зграєю, яка її обплутала, і водночас знала, що лише з іншими вовками вона зможе вижити, що лише з ними для неї може бути майбутнє. Знала, але чи означало це, що власне цього потребувала?
Вона не могла відповісти на це питання. Це мучило її, перебивало сон, встромлялося в голову, як гостра, неприємна колючка. Можливо, тому вона хотіла, щоб наступна повня настала якнайшвидше.
Вона сиділа на невисокому пеньку перед своїм сараєм, коли підійшов молодий воїн із похмурим обличчям і різкими навіть для вовка рухами.