– Іди зі мною, — прогарчав він, явно розлючений через те, що йому довелося розмовляти з самотньою, по суті нікчемною самицею.
– Куди? – запитала та, не встаючи.
– Дізнаєшся, коли прийдеш туди, – ще одне сердите гарчання. - Вставай!
Їй було байдуже. У неї не було бажання слухати якусь нову лайку і отримувати покарання. Того, що з нею сталося після випадку з жінками Кирила, було достатньо.
Грегорій розлютився на те, що Зіраша не доповіла про все відразу. Стара не постраждала, але Маріку на чотири дні позбавили їжі. Тоді вона зрозуміла, що означає бути ненажерливо голодною. Вона ніколи раніше не відчувала такого. Спершу їй здавалося, що ті кілька днів без їжі — це нічого; село часто голодувало ранньою весною, або ж коли татари спустошували околиці й нищили поля. А з вибухом повстання справи з припасами були такими ж самими, бо збройні загони козаків чинили не менше зла, аніж чужоземні загарбники, а іноді й були більш небезпечними в той час, коли іноді навіть не було ясно, хто свій, а хто ворог. Але голод вовка виявився набагато сильнішим, ніж людський. Маріці здавалося, що пульсуючий живіт розірве її зсередини, її весь час нудило, і вона відчувала постійне смоктання в животі, жінка ладна була віддати усе за шматок смердючого м’яса чи ложку сухої крупи. На жаль, її старанно охороняли. Ці чотири дні вона провела замкненою в сараї, біля якого постійно вартували двоє вовкозаків.
До кінця другої доби жінку трусили судоми голоду. Наступного ранку вона благала в охоронців будь-який шматочок їжі, обіцяючи відплатити вдвічі, але все марно. Четвертий день вона провела, згорнувшись калачиком у найтемнішому кутку, ослаблена, безнадійна, впевнена, що незабаром на неї чекає смерть. Крім голоду, жінка відчувала, що в неї закладене горло. Вона не могла зрозуміти, що це таке. Вірніше, знала донедавна, але це стерлося з її пам'яті. Вона була збентежена від цього, наче пропускала щось важливе, можливо, навіть найголовніше у світі.
– Вставай! – повторював вовк, усе більше сердячись. Якби залежало від нього, він би давно потяг жінку за волосся до січового отамана, але ця самка в очах закону належала Кирилу, і він не мав права торкатися її без наказу Грегорія, за відсутності басьорів, які виступали як голови родів.
Маріка неохоче встала й пішла за молодим вовком. На вигляд йому було не більше двадцяти, але скільки йому років було насправді? Загальновідомо, що тривалість життя людей-вовків розраховувалася по-різному, а свій молодий вигляд вони зберігають дуже довго.
Юнакові, який був перед нею, могло бути від двадцяти до сорока років. Можливо навіть більше. Ні, мабуть, уже ні, отаман не послав би старшого, більш знатного вовка звичайним охоронцем привести абияку вадеру.
Під стріхою, де збиралася рада, її чекав Грегорій. Він був один.
Невимушеним жестом він відіслав вовкозака, який супроводжував молоду жінку, що підтвердило її переконання, що вона справді має справу з молодим, мало що значущим самцем.
Маріка уважно глянула на отамана. Той виглядав так, ніби значно постарів від часу їхньої останньої зустрічі. Погляд його був тупий, а навколо рота — глибокі зморшки.
Він коротко глянув на неї, потім спрямував погляд кудись за її спину.
– Готуйся, самко, — сказав він грубо.
– До чого? – запитала та здивовано.
– Під час наступної Повні сім басьорів увійдуть в час тічки. Ти віддасися одному з них або всім по черзі, якщо так випаде.
Маріка вже думала, що її ніщо не може зворушити, що найстрашніше, що доведеться терпіти — це простий голод і те незрозуміле, болісне відчуття, нвбито вона забула щось важливе. В її голові почали промайнути хаотичні думки.
Старий вовк сказав це так спокійно, нібито це було щось звичайне…
Зараз... Для нього це було б нормою. Тим паче, що не він мав віддаватися розпаленим тічкою вовкам. Згадуючи те, що вона пережила, коли її зґвалтував Калмик, молода жінка тихо застогнала. Раптом вона подумала про те, що могло б її врятувати.
– Я ж жін... - зупинилась і виправилась, - я Кирилова вадера, ти сам так вирішив, отамане.
Тільки тепер він уважно подивився на неї, примруживши очі.
– А ти розумна, — повільно сказав він. — Але вадерою називаєш себе на виріст. Ми ще не прийняли тебе повністю до зграї. Це станеться лише тоді, коли в середині тебе проросте вовче насіння.
– А право? Ваше вовче право…
– Наше вовче право, сучко! – гаркнув Грегорій, і в очах його на мить спалахнув вогонь. – Для тебе дороги назад немає. Ти була вже перетворена, хоча ще не ініційована!
– Наше вовче право, — слухняно повторила Маріка. Вона не боялася гніву вождя, але не хотіла зараз його дратувати. - Хіба вадера не є власністю свого господаря?
– Так, — погодився Грегорій. – Але вона є теж власністю всієї зграї, як і кожен вовк. Я звертаюся до тебе від імені ради. Старійшини кланів погодилися, що в нинішній ситуації ми не повинні відмовлятися від усіх засобів, щоб забезпечити виживання січі.
– В якій це ситуації?