Кирило не відповів. Він нахилився вперед, уважно прислухаючись. Міхей лише злегка знизав плечима і поправив оселедець, що спадав йому на праве око. Після прибуття до лігва бандитів потрібно буде його трохи підрізати.
□□□
Козаки стояли перед Хмельницьким, який, явно розізлений, крокував туди-сюди по кімнаті.
– Набрехав вам Павло Мелех, — сказав він, зупиняючись перед Зайцем. – Я не наказував садити Гринька Шпака на палю. Ви повинні знати, що в момент, коли це сталося, я вже був тут, у Білій Церкві!
– То хто ж, пане гетьмане, мав достатньо повноважень, щоб наказати стратити заслуженого воїна? – запитав Ілля.
– Власне, хто? – вставив Лівка і зашипів, коли Поріг, остерігаючи, стиснув йому руку.
Хмельницький спохмурнів, від чого його грізне, хоч і пухке обличчя набуло виразу тваринної лютості.
– Набрехав вам Мелех, — повторив він. - Тільки не знаю чому. Відомо, що він той ще плетун, але ніколи так не брехав!
– Але хто в такому разі…
– Я ще точно не знаю, – перебив Хмельницький, – але в мене є здогад. Він не залишиться безкарним, я вам це обіцяю. Тепер знайдіть місце для ночівлі та будьте готові. Незабаром ми вирушаємо до вовкозачої січі, тієї самої, що перебралася на Гілевщину після різні на Залізних Хуторах.
Ілля стрепенувся і глянув на Порога. Це не пройшло повз увагу гетьмана.
— Що, саме тамошні вовкозаки викрало дружину вашого хорунжого? Нехай вам не прийде в голову піти зараз до Костенка і попередити його. Що б він ще зробив? Його жінка або мертва, або опинилася в гаремі одного з тих хтивих паскудників. Вони ж дияволи втілені, перевертні набридлі!
– Мені навіть і в голову не приходило йти до Сергія, — буркнув Ілля. – У бідолахи і без того турбот вистачає.
– До речі, а де він є? – раптом спитав Хмельницький, зупинившись перед Пастухом.
Козак нічого не відповів, дивлячись прямо в очі гетьманові.
– У безпечному місці, – відповів Семен за свого супутника.
– І, як припускаю, навіть під тортурами не зможу витягти з вас, де?
– Ви нас, пане гетьмане, на муки збираєтесь віддати? – запитанням на запитання відповів Ілля.
– Та де там, – нещиро засміявся Хмельницький. — Був би переполох, якби я наказав катувати хоробрих хлопців саме перед походом, щоб з’ясувати місцеперебування якогось підхорунжини. Ідіть же, соколи. Сьогодні на мене ще чекає багато важливих розмов.
Коли вийшли на вулицю, Семен сплюнув.
– Хтось з них бреше, — сказав він. – Або гетьман, або Мелех.
– Або і той, і той, — задумливо сказав Ілля.
– Як так? – спитав Лівка.
– Дай мені подумати, — гримнув на нього Заєць. Він повільно рушив до найближчої корчми, звідки доносилися звуки теорби[10] та хрипкий голос співака.
Вони сіли на лаву – Ілля в голові столу, Поріг праворуч, Пастух ліворуч.
Вони схилили голови один до одного.
– І що надумав? – спитав Лівка.
– Щось у мене в голові складається. Скажу, але спочатку щось вип’ємо та поїмо.
Він кивнув бородатому єврею, що метушився серед гостей. У цю годину було не дуже людно, тому той підійшов негайно.
– Меду і пива давай, тільки найкращих, – Ілля потряс пузатим гаманом.
Єврей вклонився, а потім кивнув своєму помічнику.
– Лети до пивниці, Шльома, - наказав. – Наточи панам меду з тієї бочки, що на кінці стоїть. Ти ж знаєш, з якої.
– Тільки багато! – прибавив Семен.
– Чув? – спитав корчмар.
Хлопець побіг, наче під ногами горіло. Ці троє вусатих козаків не виглядали такими, що пишаються чеснотою терпіння.
– А тебе, пархатий, – сказав Заєць, хапаючи єврея за комір і притягуючи до себе, – попереджаю, щоб ти не подавав гіршого напою, коли вважатимеш, що нам дим з голови йде, і ми смаку не відчуваємо. Бо я цю нору з димом пущу.
– Але ж, пане козак, – вигукнув переляканий корчмар, – я ніколи не обманюю таких можних панів. Навіщо мені наражатися на гнів, коли і моя дружина Ривка, і маленькі дітки, і цей приблуда Шльома мусять з таверни виживати! Я мав би бути зовсім дурним, щоб гнівати таких славних молодців... Я бідую, ваша милосте, але бідую чесно...
– Іди вже. – Ілля відштовхнув єврея. – Ти смердиш часником, ніби нічого іншого не їси. А про біду розповідай іншим. Принеси хоч якусь жратву.
– Бідність у місті, як і скрізь, – заскиглив корчмар. – Я можу подати вам, панове козаки, тетерю[11]… І шматок м'яса, якийсь…
Ілля грізно підвівся.
– Слухай, ти зловживаєш моєю терпінням. – Він витягнув із гамана золотий денар і поклав його на лаві. – У степу можна краще поїсти, бо достатньо стрілу випустити, щоб вполювати якогось бабака! Вибір за тобою, єврею. Або принесеш не жодну тетерю чи іншу мерзенну їжу, а смачну уху, тричі варену, як для купців, до того м'ясо і хліб, і я заплачу чесно, як бачиш, або влаштуємо тут таке гуляння, що від корчми нічого не залишиться!
– Як забажаєте, панове.
Слуга незабаром приніс глечик меду, а потім швидко роздав кожному з козаків повні коновки пива і кухлі. Ілля мовчки налив товаришам і собі по півкухля пінистого пива, долив густим медом.
– За упокій душі нещасного Гринька Шпака, – сказав він. – Не знаю, чи потрапив він до ангелів, чи дияволи смажать його на рожнах, але знаю, що він був хоробрим хлопцем і скрізь собі порадить.