Випили до дна.
– Говори, – підганяв друга Поріг. – Ти напевно вже щось придумав.
– Так, придумав, – відповів Ілля. – Тільки нічого втішного в цьому немає. Хміль який є, ви ж знаєте. Все раптом, жорстокий і бунтівник, хоча і відомий вождь. Він хотів піднести свій рід над іншими, забуваючи, кому завдячує всім своїм титулам і багатством. Але він не дурний. Навпаки, розум у нього більший, ніж у інших. Він прекрасно знає, що на княжий престол України, про який мріє, навряд чи себе підніме.
– У нього є сини, – зауважив Лівка.
– Саме так. У нього є сини, – підтвердив Заєць. – І особливо фаворизує Тимофія.
Він замовк, бо єврей приніс миску з м'ясом, другу з рясно змащеною кашею і великий буханець хліба. Потім відійшов на хвилину, щоб повернутися з паруючою каструлею ароматного бульйону з риби.
– Їжте, – закликав товаришів Ілля, відламуючи шматок хліба і настромлюючи на ніж шматок паруючої, просоченої жиром яловичини. – Цікаво, звідки в голодній країні трактирники дістають такі добрі речі?
– А тому що варто спочатку перевірити, чи це м'ясо раніше не гавкало або, ще гірше, не говорило людським голосом.
– Не тут, – похитав головою Заєць. – Не в Білій Церкві. Але я думаю, що якби ми придушили цього жидка, то могли б дізнатися багато цікавих речей.
– Не час на це, – перервав його Поріг.
– Не час, – погодився Ілля. – Отже, як вже правильно зауважив Пастух, наш гетьман має синів. Нащадки його – нікчеми, але ж від нього, і він за ними світу не бачить. І надумав він, що Тимошко візьме за дружину дочку волоського господаря. Правда, до Лупула з цього приводу вже давно їздили інші, зокрема Радзивілли чи Конецьпольські, але ніхто з них ще не погрожував хазяїну війною, щоб пом'якшити його.
– Ти думаєш, що Лупул поступиться? – запитав Семен.
– А ти вважаєш, нібито мені до того є якесь діло? – Ілля знизав плечима. – Я служу Хмельницькому, бо немає кращого за нього, хто б дав свободу нашій змученій землі...
– А поки що він заштовхує нас у пута: то московські, то турецькі, то навіть з якимись брандербургцями змови точить, – буркнув Поріг.
– Я вірю, що, кінець кінцем, він має на меті одне, – різко відповів Заєць. – Вільну Україну, в якій не будуть гнобити ні росіяни, ні поляки, ні інші пани. Тільки не бачу, щоб для цього йому був потрібен волоський престол. Але це вже не наша справа. Він наказав йти грабувати волохів на той бік, то ми пішли, і наш хорунжий теж не крутив носом. Вийшло, як вийшло, що тут поробиш. Тільки не знаю, що думати про слова Петра Мелеха після сьогоднішньої нашої розмови з Хмельницьким.
– Ти віриш, що це не Хмельницький наказав нанизати Гриньку на кілок? – запитав Поріг.
– Вірю.
– То хто його засудив до страти?
– Хмельницький.
Поріг і Пастух замовкли, дивлячись на Іллю, ніби вперше його побачили.
– Ти здурів? – нарешті вимовив Лівка.
– Я не здурів. Це Хмельницький наказав вбити Шпака. Тільки не Богдан, а Тимошко!
Семен і Лівка зітхнули з полегшенням.
– Але Мелех чітко сказав тобі, що це гетьман.
– Сказав і не сказав, – відповів Ілля. – Спочатку говорив так і так, потім крутив у інший бік. Чітко нічого не виявив. Вислухав мою оповідь, сам розкрив, що було в нього на душі, чи що там у нього в серці мешкало. Але ж не вірю я йому, мов собаці скаженій. Скільки я себе пам'ятаю, він завжди в опозиції до Хмеля стояв. Нібито і до бунту приєднався, нібито і цілу сотню зброєю забезпечив, але ж завжди намагався гетьмана підкусювати. Це, звісно, спочатку, коли Хмельницький ще не мав такої сили. Потім він притих і постарався, щоб про нього в гетьманській раді забули. Але ж, як видно, давніх амбіцій не забув. Мелехи, нібито, з древньої турецької шляхти походять, десь в аравійських пустелях предків шукають, а може і в роду славного Саладина. Колись вони багато що значили, і зараз, напевне, Петро бажає відродити могутність роду, користаючись бунтами.
– Якщо ти так добре здогадуєшся, то чому Хмель не наказав його до цієї пори з землі звести? – спитав Лівка з сумнівом у голосі. – Не хочеться мені вірити, щоб він того не помічав.
– Мелеха замордувати, це тобі не те що зарізати якогось козацького сотника. Тай і Гриньку хетман наказав вбити не сам, а руками, чи, скоріше, язиком свого сина. Репутації Тимошки вже нічого не зашкодить. Пообіцяв нам покарати винного, і напевне це зробить. То значить, синулі пальцем погрозить, на якусь церкву золота відсипати.
До корчми зайшли люди в зелених одностроях з червоними вилогами; вони покликали шинкаря, то ж Заєць знизив голос.
– Дивіться, як вони тут винюхують. Жидка перепитують, чи не бачив він чогось, що могло б зашкодити їхній справі. З Москви прибули з тими дивними волхвами, про яких нам розповідав Мелех. Хміль готується розправитися з вовкозаками, якщо це правда, що хоче позбутися їх раз і назавжди».
– Але навіщо було вбивати хорошого воїна? - Поріг також знизив голос до шепоту.
– Це покарання за непокору. Не його, а Сергія. Хмелі показали, що в них довгі руки.
– Тоді й ми не в безпеці...