Освячення клинків, в свою чергу, нічого не коштувало, але Хмельницький заборонив це, щоб не послаблювати дух війська. Він оголосив, що бестії не зможуть протистояти людям навіть без застосування чаклунства. Козаки сиділи біля вогнищ, в повітря здіймалися перші цієї ночі пісні. Завтра війська стоятимуть перед вовкозацькими укріпленнями. Тоді не буде часу на спів. Гетьман дав чіткі вказівки – розпочати штурм після настання темряви. Це здавалося справжнім божевіллям, бо боротися з вовками в людській подобі було легше, ніж коли вони могли перетворюватися в тварин. Короман ретельно розпитав Іллю Заяця про те, як це – воювати з вовкозаками. Після цієї розмови він знав ненабагато більше, ніж перед тим. Те, що бестії можуть перетворюватися на людей або вовків під час повного місяця, йому було відомо досконало. Але козак не міг відповісти на найважливіше питання – чи можна взагалі вбити перетвореного людину-вовка. Одні стверджували, що так, інші — ні, а Заяць лише знизав плечима і сказав, що ніколи в житті не бачив мертвого монстра, хоча раз чи два йому трапилося вдарити того шаблею.
Ніби солому зрізав, так і сказав. Кров на лезі, так, але вовкозак, як гасав, так і гасає. Він лише раз бачив вовкозака, що вмирав, але поза часом перетворення.
Звісно, якщо не рахувати жінок і цуценят, зарізаних в Залізних Хуторах, але це не могло рахуватися, бо там не знайшли жодного повноцінно справного воїна. Семен на ім'я Поріг та Лівка Пастух були єдиними, хто міг підтвердити слова свого супутника. По їхніх обличчях було видно, що вони вирушають у цей похід без радості, але й без великого страху. Але це нічого не означало. Короман багато разів бачив, як юнаки безстрашно дивляться прямо в очі смерті. Козаку було б соромно вклонитися перед цією чорною пані, яка рано чи пізно огортає всіх пеленою темряви.
Щось у цьому всьому було не так. Щось не вкладалося у гострому розумі командира.
Крім того, його дратувало постійне бурмотіння, що доносилося з воза з ченцями. Люди дивилися в той бік з антипатією. Вони не довіряли москалям. Багато хто у війську були таких, хто відколовся від уніатської церкви, навіть переважна більшість, зрештою, повстання також спалахнуло як протест проти уніатської церкви, а проте православне духовенство викликало занепокоєння.
Що ж саме задумав Хмельницький? Країна поринула в злиднях, а гетьман, замість того, щоб спробувати укласти вигідний мир з Польщею, робив усе, щоб довести, що така угода неможлива. Річ Посполита вже погодилася на сорок тисяч реєстрових козаків, що було невеликою кількістю порівняно з потребами, але це завжди щось означало. Вона вже погодилася на більші свободи, надала ватажку повстання землі, узаконила почесті, а Хмель вимагав все більше й більше. Тільки щоб розірвати угоди. Закінчилося все так, що після зіткнення під Білою Церквою угоду було укладено лише на двадцять тисяч реєстрових. Хмель робив усе, що міг, аби тільки довести свою правоту. А по всій Україні, крім кількох міст і сіл, був страшний голод. За корець[17] пшениці люди платили сорок п'ять польських злотих, за жменю проса понад сім... Містяни вмирали на вулицях, пухли від голоду, їли трупи. Лише чуми бракувало. Тим часом запорізький гетьман поклав око на трон у Валахії для свого сина, ніби того, що він уже захопив, йому було недостатньо. Зі звичайного козака-селянина він перетворився на великого пана, і, мабуть, хотів би стати королем.
Сам Короман був сином місцевої селянки та прибульця з півдня, біженця з Балкан, що стогнали під турецьким ярмом. Полковник не пам'ятав батька, знав лише, що він був відмінним воїном і його звали Златко. У його рідному селі розповідали дива про його подвиги та заслуги під час походів і війн, і маленький Демен хотів наздогнати славу батька і навіть перевершити його. Поки що йому це не вдалося.
Він був одним із козацьких полковників, а отже, важливим офіцером, але не більше того.
– Патрулі готові до розсилки – роздуми Коромана перервав сильний, злегка охриплий від викрикування голос.
– А, це ти, Ілля, – сказав полковник, зупинившись біля мушкетів, поставлених у козли біля вже добре розпаленого багаття. – Я саме збирався покликати тебе. Ті патрульні загони повернулися?
– Усі, крім одного, який ми відправили в бік Корзиня.
– Як ти вважаєш, що могло статися?
– Може, хлопці заїхали до містечка. Ви ж знаєте, пане полковнику, як воно буває.
– Знаю, знаю, – зітхнув Короман. – Наше військо буває недисциплінованим.
– Недисциплінованим, – визнав Заяць, – але завжди хоробрим. Пам’ятаєте, як ми проривалися над Пляшівкою, коли хан покинув нас і втік, викравши на додачу нашого гетьмана?
– З дев’яноста тисяч разом з Іваном Богуном ми змогли вивести вас, може, половину.
– Але ви це зробили. Бо і ви, і Богун вміли говорити з молодцями так, що вони воліли битися, ніж здаватися.
– А якби не ваш загін під командуванням хорунжого Костенки, який прикривав нам тили, то, мабуть, ляхи вбилися б нам у спину і почалася б паніка.