В цьому могли переконатися люди, що лежали серед бур'янів неподалік містечка. Однак це знання вже не мало для них ніякого значення. Вони не очікували нападу. І вже точно не з боку двох козаків, які пішки прямували на схід. Вони йшли швидко, майже бігли, і не зважали на крики патруля. Вершники, ситі й напоєні, задоволені після візиту до господарства, розташованого половину стаяня[18] від Корзиня, вони хотіли лише розважитися за рахунок цих двох. І нічого більше. У їх вухах ще лунали крики зґвалтованих дочок господаря, а в головах гуділа паршива, але міцна горілка, яку вони знайшли захованою в хліві. У шлунках тяжіла смачно запечена свинина. Після повернення до табору вони могли очікувати суворої лайки спочатку від Іллі Зайця, який став дуже важливим, відколи Короман призначив його командиром патрулів, а потім і від самого полковника. Але ж то все було варто заходу. А тут ще ці двоє настрілися.
– Забираємо їх до табору, – сказав Сидір, старший солдат, десятник, який командував патрулем.
– А на кой чорт, батечку? – запитав Кіташ, який їхав поруч із ним.
– А чому це козарлюги будуть блукати степами, коли кожна шабля знадобиться під час захоплення вовкозацької січі?
– А якщо вони не захочуть йти?
– Тоді ми змусимо їх силою. Вони знадобляться, – уперто відповів Сидір. – До того ж настає ніч, нехай приєднаються до нас. Але спочатку трохи розважимося з ними по-своєму.
Вони наздогнали двох піших і почали їздити навколо них. Ті стали спиною один до одного. По них було видно, що вони досвідчені, бо не оберталися за кортежем озброєних, а уважно стежили за кожним їхнім рухом, швидко повертаючи голови туди-сюди. Кіташ занепокоївся. Він помітив дещо дивне в оточених. Вони не боялися, це було видно.
– Їдьмо! – крикнув він командиру. – Нам до них ніякого діла, і їм до нас!
– Подивись, яка у того вищого гвинтівка. З такої навіть ведмедя вполюєш!
Сидір добряче випив, і хоча мав міцну голову, в ній гуділо так сильно, що заглушало голос розуму. Втім, і Кіташ, галопуючи по колу, також почав відчувати приємне запаморочення. А чого це вони тут бродять, треба їх навчити добрим манерам. А потім вони відразу поїдуть до своїх, щоб докласти, що було у патрулі. А оскільки повідомляти було нема про що, то й поспішати не варто. Завтра почнеться бій з вовками, до того часу вони встигнуть. А може, повернутися до того господарства? Дівчата після козацьких залицянь, мабуть, вже трохи відпочили, знову будуть пищати, коли їх погнати по подвір'ї!
І вже більш розвеселений Кіташ направив коня в центр кола, щоб за молодецьким звичаєм зняти шапку з голови одного з чоловіків. При цьому він реготав на повний голос.
Він навіть не встиг торкнутися головного убору жодного з оточених. Просвистіла шабля, і рука сміливця впала на землю. Кіташ не відразу зрозумів, що сталося, настільки швидким був рух супротивника і настільки гострим лезо. Сміючись, він обійшов піших і приєднався до кола.
Лише коли хотів взяти поводи правою рукою, він помітив струмінь крові, що хлинув із культі. Рука була відрубана рівно по зап'ястя, ніби поріз зробив досвідчений хірург. Козак закричав жахливим голосом, після чого впав з коня на землю і, скорчившись, притискав культю до тіла, намагаючись зупинити кровотечу. Жарти скінчилися. Побачивши, що його товариш постраждав, Сидір закричав: - Бий!
Почалася кривава бійня. Ось тільки кров лилася лише з козаків. У мить ока з одинадцяти бійців загону шестеро лежали на землі. Решта п'ятеро відскочили, зупинили коней, дивлячись з-під лоба на супротивників. Вони бачили на війні вже, мабуть, все, але з такою швидкістю і силою ворога ще не зустрічалися.
– Це вовкозаки, – скрикнув Кіташ. Якось йому вдалося розв'язати ремінь, на якому висіла шабля, і затиснути його над раною, допомагаючи собі зубами. Кровотеча, здавалося, повертала йому розум. Він зрозумів, з ким має справу і чому чужинці здавалися такими дивними. Їхні рухи, м'які і швидкі водночас, нагадували тільки одне.
– Вовкозаки! – вигукнув він голосніше.
Вершники дістали пістолі. Пролунали постріли, але кулі врізалися в землю там, де ще хвилину тому стояли двоє піших. Тепер вони обоє були зовсім деінде, кожен відскочив у свій бік, але не в протилежний, це було б занадто очевидно. Вищий перекотився через плече в бік козаків, шаровари другого затріпотіли, коли він, зробивши зірку, втік убік. Обидва також одразу впали на землю, перекотилися ще трохи, і на вершників, які вже тягнулися до прив'язаних до сідел яничарських шабель, дивилися дві пари палаючих вовчих очей. Місце одягу зайняла сіро-попеляста шерсть, шаблі та самопали висіли в упряжках на спинах і вздовж боків. Великі, блискучі в швидко наступаючій темряві ікла були вкриті слиною. Сидір подивився на небо і вилаявся. Він не мав уявлення, що достатньо половини місяця, щоб перевертні могли кутатися у вовчі шкури. Ніхто йому про це не казав... Чорт, а може, ніхто і не знав? Для козака, що жив далеко від вовчих осель, звичаї звірів були таємницею. Для тих, хто жив ближче, мабуть, теж.