– Усі тоді діяли хоробро. – Ілля кивнув головою. – Я багато разів був на війні, знаю, скільки всякої наволочі надивиться людина, але тоді ми йшли як один. Ті, хто загинули в болотах і річці, не втратили життя даремно. Ми могли повернутися до бою.
– Могли, – тихо промовив до себе Демен. – Тільки навіщо?
– Що кажете? – запитав Заяць.
– Нічого важливого, – відповів Короман, рушаючи далі на обхід. – Добре, Іллі, розішли патрулі. А ті, що повернулися, привезли якісь важливі новини?
– Нічого. Вовкозаки сидять у січі, не висувають морд, крім звичайних слідопитів, які мають стежити за нами.
– Дивні створіння, – задумливо сказав полковник. – Якби ми йшли на людей, нас уже б атакували якісь загони, ми б натрапили на отруєні криниці, спалені хати.
– Вони воюють інакше. Вони впевнені у своїй перевазі, коли мають за спиною січ, так само, як ми впевнені в ній, воюючи у власному таборі. А оскільки нам наказано ще штурмувати їх у той час, коли вони можуть зазнати змін… – Він вказав на світлу полотнину величезного воза. – Сподіваюся, що ці тут стануть у нагоді.
– Ти лише маєш надію? – посміхнувся Короман. – А ти не повинен вірити, що те, що пообіцяв сам запорізький гетьман, має бути правдою?
Ілля тихо засміявся.
– Але ви теж так сказали, полковнику, – відповів він. – Хіба Богдан Хмельницький є Богом, щоб вважати себе непомильним?
– Коли він таким себе вважає...
– І хай йому йде на здоров'я, – кивнув головою Заяць. – Він чудовий вождь у полі і спритніший за ласку. Тільки не завжди робить те, що диктує розум.
Демен знову зупинився.
– Ти не боїшся так говорити? – запитав він. – Богдан мстивий, а руки в нього довгі.
Заяць подивився командиру прямо в очі.
– Ви зараз розмірковуєте, – сказав він повільно, виразно, – чи не гетьман послав мене і моїх товаришів, щоб ми стежили за вами, а потім доповіли йому все, що він міг би використати проти вас.
Короман не відповів відразу. Він подивився на найближче багаття, повернувшись трохи в той бік. Непомітним жестом він поклав руку на рукоятку пістоля.
– А що б ти подумав на моєму місці, козаче? Я отримав вас як якийсь подарунок...
– А подарунки ворога бувають більш небезпечними за несподіваний удар шаблею, – перебив Демена Заяць. – Але тобі не треба боятися. Якщо ми вийдемо з цієї бійки цілими, ні я, ні мої товариші не повернемося до Білої Церкви.
Демен нахмурився, на його чолі з'явилася глибока вертикальна зморшка, добре помітна в останніх променях кривавого сонця, що заходило за небокрай.
– Не розумію. Чому ви не хочете повертатися? Якщо нам пощастить, на вас чекає нагорода. А якщо ні, простих вояків не карають.
– Що б не сталося, для нас там уже все одно готують зашморг. Зараз ми потрібні гетьманові, бо трохи знаємо вовків, а йому, мабуть, дуже потрібна перемога, щоб проявити себе перед Москвою. Але потім ми втратимо цінність, зате Хмель захоче дізнатися, де можна знайти Сергія.
– А що йому ще потрібно від цього бідолахи? Хіба мало нещасть на нього вже випало? Ще давно на раді Хмельницький махнув на нього рукою, переконуючи, що про нього забув.
– Ви так говорите, ніби не знаєте гетьмана. Він запеклий і мстивий, і нашого хорунжого хотів би покарати за непокору.
– Так, – зітхнув Короман. – Іноді я забуваю, що Богдан не тільки великих цього світу і ворогів хотів би з'їсти з кашею, але в кожному бачить супротивника. Напевно, тому він і досяг таких висот.
Він розправив плечі, подивився на місяць, який було видно між хмарами, що насувалися з боку Чорного моря.
– Іди вже до своїх людей, відправ розвідку. А коли повернуться ті з Корзиня, відразу приведи їх до мене. Я з них шкіру здеру.
Демен дивився на козака, що віддалявся. Ось так все і було. Справедливе повстання, викликане кривдами і несправедливістю, перетворилося на багаторічну громадянську війну, і найбільше від цього страждали не тільки прості люди, які зазнавали набігів то з однієї, то з другої сторони, але навіть і звиклі, Богові духа винні вояки. Напевне, Хмель таки дійде свого, але вмираючи, буде мусить змагатися з власними демонами.