Однак не було часу на роздуми. Десятник в одну мить протверезів. Він подивився на трупи своїх підлеглих, на згорбленого Кіташа, який підтримував поранену руку, з трудом приборкав наляканого видом і запахом хижаків коня і вигукнув:
– Відступаємо!
Йому не довелося повторювати наказ. Перелякані козаки як один чоловік розвернулися, підганяючи коней до галопу. А за їхніми спинами вовки знову прийняли людську подобу. В одну мить, наче за командою, вони зняли з плечей рушниці і піднесли їх до очей. Постріли пролунали один за одним. Двоє козаків впали з сідел, один з розкинутими руками назад через кінський зад, другий звалився на бік.
Решта навіть не озирнулися на товаришів, притиснувшись до розвіяних грив коней.
– Шкода, що ми дали їм втекти, – сказав Кирило.
Міхей рушив у бік пораненого Кіташа. Козак кинувся тікати, але в темряві спіткнувся об камінь, що стирчав серед трави. Раніше він хотів дістати свого коня, але коли перевертні перетворилися на вовків, під'їзний втік разом з конями вбитих солдатів.
Він ще намагався відповзти на карачках, незграбно спираючись на здорову руку, але в цей момент вовк схопив його за комір, і кремезний козак відчув, як надлюдська сила підіймає його з землі і ставить на ноги.
– Що ти збираєшся з ним робити? — запитав Кирило. — Переріж йому горло, нам треба йти.
– Спочатку ми його про все розпитаємо, — відповів глухим, загрозливим голосом Грищи.
Кіташ заціпенів від страху.
– Я нічого не знаю, — пробелькотів він. — Я простий боєць, командир нічого мені не каже... Я нічого не знаю...
Михайло витягнув пораненого на дорогу.
– Те, про що ми хочемо запитати, ти точно знаєш, – сказав він.
– Я нічого вам не скажу! – раптом закричав козак, відчувши приплив мужності та відчаю.
– Смерть одна і кожному призначена.
– Одна, кажеш, – спокійно сказав Михайло. – Але ти не помреш. Ми переріжемо тобі сухожилки під колінами і в ліктях, а потім він тебе вкусить. – Він вказав на Кирила, який на цей знак перетворився на вовка і оскалив зуби. – Ти станеш таким, як ми. У твоїх жилах буде текти вовча кров. Тільки жодна січ тебе не прийме, бо ти станеш калікою. Ти будеш полювати на старих і сліпих куріпок, може, іноді трапиться кульгавий заєць, у господаря, якому свині чи корови вип'єш кров, поки нарешті селяни тебе не заб'ють і не закопають у землю, мордою донизу. Але ти будеш жити, бо ми не вмираємо, як ти, мабуть, знаєш. Ти будеш жити і вічно лежати в землі, бо твої калічні лапи не будуть тебе слухати, а точніше та одна, що в тебе залишилася. Ти не виберешся з могили.
Кіташ відчував, як його покидає мужність і відчай. Від слів вовкозака йому стало холодно і нудно. Він тричі перехрестився культею. На бестій це не справило видимого враження.
– Я скажу, що ви хочете, – прошепотів він. – Тільки відпустіть мене, не впивайтеся вовчими іклами в душу…
А тепер він лежав разом зі своїми товаришами, мертвий, дивлячись скляними очима на місяць.
– Ти його добряче налякав, – сказав із захопленням Кирило, який протягом усього допиту полоненого залишався у вовчій подобі, щоб полонений не забув, що на нього може чекати.
– Люди все ще вірять у всі ці історії, – відповів Міхей. – І це добре.
– Звичайно, добре, – кивнув головою Кирило. – Гірше буде, коли вони колись дізнаються правду.
– Тож ми маємо намагатися, щоб це сталося якомога пізніше.
РОЗДІЛ 13
Тимошко мчав вулицями Білої Церкви на чолі загону вусатих козаків у високих баранячих шапках, з прив’язаними до стремена списами. У руці він тримав важкий нагай, знак того, що того дня він був у доброму настрої. Коли він був злий, замість батога зазвичай брав свою улюблену шашку, яку йому привезли в подарунок з якоїсь далекої подорожі. Тепер він бив нагаєм кожного, хто не встигав вчасно зійти з дороги.
Слідом за сином запорізького гетьмана летіли прокльони, що чергувалися з благословеннями. Одні бачили в ньому звичайного ватажка, єдиною заслугою якого було те, що його народила дружина Хмельницького, а інші вбачали в молодому спадкоємці надію для України і навіть її майбутнього правителя.
– Давай – кричав він щосили, сміючись і озираючись на своїх людей.
Віз із сіном раптово виїхав на вулицю з бічного провулка. Коли Тимошко, знову озирнувшись назад, побачив, що відбувається, було вже запізно зупинятися. Тож він підганяв коня, штовхнув його боки п'ятами і нахилився вперед усією вагою. Слухняна тварина стрибнула, і, мабуть, все закінчилося б лише переляком, якби не вила, що лежали на самому верху купи сіна. Кінь зачепив їх передніми копитами так, що ті підскочили і вдарили його по задніх ногах. Удар не був сильним, але достатнім, щоб вивести тварину з рівноваги. Падаючи на інший бік, вона спіткнулася і полетіла вперед, головою вперед. Тимошко встиг витягти ноги зі стремен і сильно відскочив убік, перш ніж кінь встиг притиснути його.
– Боже мій! – вигукнув візник, а потім закашлявся, стиснутий за горло потужною кулаком одного з охоронців молодого Хмельницького.
– Відпусти його! – Тимошко піднімався з землі. Кров котилася з розрізаної губи, він кульгав на праву ногу.