Козак відступив, а селянин вдячно низько вклонився гетьманському синові.
– Благословляю вашу милість, ясне пане, – пробурмотів він з трудом, все ще відчуваючи задушливий біль там, де щойно стискали пальці бійця. – Ви добрий…
Селянин не встиг договорити, як впав на землю, збитий ударом руків'я нагая.
– Знай мою милість, – засміявся Тимошко. Він ударив згорбленого чоловіка. – Я ще тобі її покажу. І ще.
Він бив нещасного, повторюючи це "ще", аж поки нарешті задихався, подивився на тих, що його супроводжували.
– Посадіть його на віз і нехай їде собі. Якщо зможе.
З задоволеною посмішкою він дивився, як солдати садять на козли закривавленого селянина, тиснуть йому в руку батіг і дають по потилиці на прощання.
Оглушений болем і страхом мужик намагався цмокнути на коней, але з рота витекла тільки кров і випав вибитий зуб. Козаки зі сміхом обходили віз, даючи побитому поради, куди їхати. А той вдячно кланявся їм, намагаючись розвернути віз на вузькій вулиці.
Тимошко тільки тепер подивився на козака, який тримав його коня біля рота. Копита тварини були червоні від крові.
– З ним все буде добре, – заспокоїв козак, гладячи по ніздрях переляканого коня. – Він тільки порізався об камінь. Зараз ми розімнемо хліб з павутиною і перев'яжемо рану.
Обличчя Тимошка спочатку почервоніло, а потім зблідло від гніву, очі стали страшними.
– Мій Бальтазар! – прохрипів він.
– З ним все буде добре, – повторив супроводжувач.
Тимошко не слухав. Він підскочив до найближчого озброєного, вирвав чекан з ремінної петлі біля сідла. Перш ніж хтось встиг зреагувати, нещасний селянин впав з воза з розбитою головою. Він ще встиг зробити відчайдушний жест, благаючи пощади, але молодий Хмельницький не звернув на це уваги. Чекан впав з усією силою, пролунав тріск розтрощеної кістки, короткий крик, а потім все стихло. З розтрощеного черепа візника на замулені камені сочилася кров, змішана з мозком. Тимошко рухом руки наказав людям йти за ним. Він ішов, ще трохи кульгаючи, але з кожним кроком все менше. Вони пройшли два будинки, біля воріт третього будинку, більш видатного за інші, Тимошко зупинився, застукав у двері.
– Веди! – гримнув він на одвірного. – Приготуй моїм їжу, подбай про коней.
Ворота відчинилися навстіж. Молодий Хмельницький увійшов всередину, повернув до передпокою, піднявся на другий поверх по скрипучих сходах. Не стукаючи, відчинив двері.
– Вітаю, сину, – сказав гетьман, відходячи від вікна.
– Вітаю, батьку, – засміявся Тимошко. Він звернувся до кошового отамана, що сидів біля стіни. – І вас вітаю, Іване. Я летів сюди на крилах.
– Ти летів на крилах, а прийшов пішки, – сказав уїдливим тоном Богдан Хмельницький. – Сідай. Мені вже повідомили, що ти зробив.
– Вже? – здивувався молодий, займаючи місце за столом, біля жбана і келихів. – У тебе швидкі донощики. Адже тільки що...
– Я навіть не хочу слухати, що ти зробив щойно! Я ще встигну дізнатися і, як завжди, напевно, буду за тебе відповідати. Я маю на увазі того нещасного Гринька Шпака, якого ти наказав надіти на палю!
– Ти сам казав, що він з Мелехом зв'язався.
– Казав чи ні, не твоя справа єсаулів карати! Мені довелося потім вдавати, що це був мій наказ і водночас не мій. Але досить про це, – перервав він протест сина, що вже зароджувався. – Сталося, нічого не повернути. Скажи спочатку, що ти узгодив з агою Карахудом.
– Ой, він не був задоволений тим, що я сказав. Це татарське насіння занадто любить вовкозаків. Адже вони навіть пропустили з Бессарабії емісарів до місцевих січей.
– Вони не люблять вовків, а бояться Москви, – озвався Іван. – Їм не до вподоби союз козацтва з Росією.
– Так, не подобається, – погодився гетьман.
– Вони готові відступити від нас, – заявив кошовий отаман.
Хмельницький запитально подивився на сина. Той засміявся і похитав головою.
– Та куди там: відступлять. Вони будуть більше поважати нас, якщо ми погрожуватимемо їм умовами з царем над головами бусурманів.
– Будуть чи не будуть, – відповів Тетеря. – Не можна злити хана.
Тимошко запитально подивився на батька, а той злегка примружив очі, даючи знак синові не втручатися.
– Іслам Герей розраховує, що ми віддамо йому Кам'янець та інші фортеці, – заявив він. – Він може також кривитися, що ми хочемо знищити зграї вовків, але нічого більше, крім кривлятися, він не зробить. А нам зараз потрібен цар і спокій з боку сходу.
– Щоб ви могли зайняти трон Волощини, – гірко сказав Іван.
Хмельницький хижо посміхнувся.
– Від прибутку голова не болітиме, друже.
– А від раптового удару може. А ти надто провокуєш татарина. Якщо ми підемо на угоди з Москвою, то матимемо проти себе і орду, і Річ Посполиту.
– Чуєш, сину? – Хмельницький подивився на сина. – Так звучить голос розуму. Мій сердечний друг, кошовий отаман, раптом почав сповідувати кардинальну чесноту, яку називають