Параска лише відмахнулася. Він був той ще хитрун, в цьому старенька вже переконалася. Вона раділа про себе, що коли троє інших привели його, він був непритомний, бо якби вона хотіла його спокусити, він, мабуть, відшмагав би її нагаєм, а може, навіть і за конем потягнув, і вона б цього, можливо, не витримала. Він також нагадував їй якогось козака, який приїжджав до неї в гості багато років тому. Їй тоді було понад сорок років, але вона була все ще гарна; багато чоловіків із радістю подолали б свій страх перед чаклунством, щоб насолодитися жінкою. Але вона не хотіла жодного. І ось одного дня з'явився інший. Він хотів поради, як заманити дівку в пастку. На вправне око цілительки відварами нікого він спокушувати і не мусив, бо він був гарний, а колір шкіри був - як кров з молоком. Вона швидко зрозуміла, що з тою порадою тільки відвід очей. Навіть вечора не дочекався, щоб взяти Параску в обійми.
Спочатку вона піддалася, але потім перелякалася. Вона погрожувала прокляттям, виривалася, але він виявився невблаганним. І вона і справді не хотіла... Він посів її ґвалтом, а потім пішов. Тож вона сіла вночі біля вогню, приготувала трави та горщик окропу, щоб чари на кривдника відчинити. І вже кинула в казан богульник, вже приправила відвар шавлією, вже почала бурмотіти заклинання, як раптом її охопила туга за цими могутніми руками, за запахом чоловіка, за його гарячими губами. Вона вилила воду на вогнище, а потім провела безсонну ніч, метаючись між тугою та ненавистю. Заснула лише вранці. Коли прокинулася, першою думкою було те, що вона більше ніколи його не побачить. Він був молодший за неї, мабуть, навіть на десяток років. Останні перспективи кохання, яких вона мало відчула у своєму житті, вислизали від старіючої жінки.
Коли вона вийшла на ґанок, то застигла на місці. Він стояв посеред двору, де вона пізніше наказала викопати криницю, коли стара, що була за будинком, висохла. У руці він тримав букет жалюгідних, як на цю пору року, польових квітів, а на його прекрасному обличчі читався вираз каяття. Він нерухомо чекав, що зробить Параска. Він був готовий піти в будь-яку мить, якщо вона йому так накаже, це вона відчувала всією собою. І аж ніяк не знала, що ж робити. В будь-якому разі, наступну ніч вони провели разом, і вже не треба було застосовувати сили, щоб посісти її. Потім приходив і відходив. Часом, не було його місяць, часом – і півроку, але, кіекць кінцем, з'являвся, і вже обов'язково зимою. Але до якогось часу. Минуло кілька років, знахарка здужила вже прив'язатися до коханця, але прийшов час, коли вона знову залишилася сама.
Вона терпляче чекала з весни до першого снігу, а потім із тремтячим серцем запитала у лісового джерела, чи повернеться чоловік. Відповідь була чіткою та жорстокою.
Саме такої вона і чекала... Чекала з того моменту, як з якоїсь невідомої причини висохла криниця...
Жінка отямилась від спогадів. Так, хорунжий нагадував їй про Федора. Але тепер вона була занадто стара, щоб навіть пам'ятати про це, не до кохання їй, а до власних молитов біля димаря.
Дрізд невпинно співав на радість Гальшки. Дівчинка дивилася на птаха і простягнула ручку, яку їй вдалося звільнити з хустки.
– Я допоможу, бабко. — Сергій раптом опинився біля цілителя і схопив відро з молоком.
– Залиш, соколе, — сказала та, забираючи у нього посудину. — Немає сенсу силуватися.
Гальшка нарешті помітила батька і променисто посміхнулася.
– Вважаєш, бабо,, нам ще треба чувати? — спитав Сергій. – Як то кажуть, сон – мара, а Бог – віра. Не потрібно турбуватися хтозна-про що.
– Сонце світить, соколе, і тоді все виглядає інакше, здається простішим. Але коли настає ніч, світ одразу стає ворожим, втрачає свої кольори, і залишаються лише сірий та чорний. Не випадково нам наснився один і той самий сон.
– Не той самий. – Він похитав головою. – Я бачив якусь чорну карету, а ти бачила собаку з палаючими очима.
– Нам наснилося зло, Сергію. Чисте зло, незаплямоване променем світла. Обом одночасно. Повір мені, досвідченій жінці, такі речі не трапляються без причини.
Хорунжий не відповів. У глибині душі він знав, що Параска має рацію, але не хотів, щоб це було так. Він взяв доньку за ручку і поцілував її.
– Добре мати такого, про кого є турбуватися, – зауважила знахарка.
– Добре, – він кивнув і засумував. – А в бідної Маріки навіть цього не було.
– Ти вже вважаєш її мертвою, – пробурмотіла стара.
– А чи вона жива? Серед вовків, які хотіли мені помститися? Вони, мабуть, розірвали її там, саму та у відчаї. Я бачив її очі, бабуня. Той, хто хоче жити, так не виглядає. Людина так не виглядає…
– Мабуть, навіть краще, якби її вбили вовки. Але хто знає, соколе, хто зрозуміє їхнє право?
– Вовче право, – прошепотів він.
– Так, вовче право.
Сергій важко зітхнув, подивився на хмарне небо. Було тепло, але задушливо, ніби вдень мала прийти гроза.
– Ох, бабко, поселився б я з тобою, може, якусь тітку з села взяв, щоб про малу було піклування. І було б нам добре.
Параска погладила Гальшку по голівці. Дівчинка позіхнула, широко роззявивши рота.