– Час подрімати, маленька, чи не так? — тихо промовила цілителька. — А ти, синку мій, можеш залишатися тут скільки завгодно, навіть жити тут вічно. Але не бери жінку лише для того, щоб доглядати за дитиною. Немає нічого кращого за рідну матір. З мачухою ніколи не відомо. А хто знає, може, покохаєш когось іншого, тоді життя буде іншим.
– Де мені там до кохання? — знизав він плечима. — У мені все вигоріло. Від старого життя залишилася лише ця дитинка і стільки ж серця в грудях, скільки для неї.
– Цього ніколи не знаєш напевно, — похитала головою ворожка. — Можливо, ти здивуєшся самому собі та тому, що колись народиться в твоєму серці.
Сергій не мав наміру сперечатися з Параскою. Він чудово знав, що відчуває і як сильно йому боляче. Порожнечу в грудях могла замінити лише куля чи лезо шаблі. Якби не дочка, він би, можливо, й покінчив з собою. Але нехай стара думає інакше, якщо так вважає.
□□□
Кавалерійський загін стояв напоготові, чекаючи наказів. Короман із задоволенням оглядав щільний стрій. Козаки стояли стремено до стремена, двома довгими рядами, між якими можна було вільно їздити верхи, проводячи огляд. Кожен з молодців був одягнений у бурий стьобаний каптан, у того і іншого була накинута кольчуга, інші прикріпили наплічники та наручі, що в них було. Якби це було коронне військо, така різноманітність, мабуть, різала б око, але у вільному загоні вона здавалася цілком природною. У деяких до сідел були прикріплені калкани[19], часто гарної роботи, оздоблені шовковою ниткою та позолоченими ґудзиками.
Шаблі, пістолі та стволи мушкетів, гвинтівок-яничарок чи мисливських рушниць блищали, всупереч козацьким звичаям. Молодці дуже дбали про свою вогнепальну зброю, тримали її в бездоганній чистоті, але під час експедицій вони навмисно робили все, щоб сталь покривалася іржею. Тоді їх було важче помітити. Цього разу, однак, полковник наказав їм йти в бій, як на парад. Вони мали битися не криючись, а цілком відкрито. Він хотів, щоб його підлеглі представили себе якомога найкраще. Це мало б вразити вовкозаків.
Демен подивився на північ. Їм залишалося лише перетнути ліс, а за ним, у відкритому степу, чекала вовкозацька січ, фортеця розміром з велику станицю, далеко не така велика, як знаменита Запорізька Січ, де на островах, укріплених військовим мистецтвом, могли жити багато тисяч козаків. Однак, як і у випадку садиби запоріжців, нікому ще не вдавалося захопити таке місце. Названий переможним похід Сергія Костенка на Залізні Хутори, з якого Хмельницький намагався вчинити вікторію, що дорівнювала б Корсуневі чи Жовтим Водам, переконав небагатьох, що вовків можна перемогти. Сам хорунжий і не укривав, що втратив багатьох людей у зіткненні з жінками та підлітками. Там не було ні одного переміненого у повноті сил, до того ж козаки захлпили Залізні Хутори зненацька в той час, коли бестії не могли одягти вовчу шкіру.
Цього разу все мало бути інакше. Хмель вирішив довести, що можна розправитися з вовкозаками навіть у найнебезпечніший час. Короман лише сподівався, що ченці, які безперервно бурмотіли, стануть у нагоді. Якщо ні, тоді все військо чекає загибель.
До полковника під'їхав Яцько Горош, сотник кінноти. У нього було похмуре обличчя, на командира він дивився з-під лоба. Не дивно. Того ранку Короман наказав повісити друга Яцька, десятника Сидора. Він засудив його за непокору. За те, що спочатку затримався з людьми під Корзином, а потім привів їх до загибелі через власну дурість. А того ж, він не бачив нічого поганого в тому, що зачепив двох мандрівників.
Більше того, він вважав за честь, що йому вдалося викрити їх як вовків. Він, здавалося, розраховував не на догану і покарання, а навпаки, на нагороду. Для Коромана, однак, звістка про лише двох перевертнів мало що значила. Можливо, це були розвідники, відправлені з Гилевської січі, а може, взагалі випадкові вовкозаки. Проте, про всяк випадок, він наказав виставити вартових, а десятника, який не бажав виконувати накази, повісити. У звичайний час, під час походу, він, звичайно, не карав би смертю за таке провину, але незадовго до битви він мусив запровадити залізну дисципліну. Більшість козаків до смерті Сидора поставилася з байдужістю.