Запитання та Відповідь полностью

Проходимо повз бічну стіну. Сюди вдарило найдужче, і вся північна стіна просто осипалась на дорогу.

— Пам’ятайте, — бурмотить Тодд чоловікам, поки ми перелазимо через трощу, — ви ведете двох в’язнів до Президента, як вам і наказали. Більше нікому нічо не треба думати.

Ми просуваємось дорогою. Купи каміння такі високі, що за ними не видно собору. Мер може бути де завгодно.

Ми звертаємо за ріг, туди, де був фасад, а зараз просто роззявлений отвір веде в просторий притвор і святилище, що їх досі прикриває дзвіниця з кружалом колірного скла. Сонце позаду нас і світить просто всередину. Зі стін звисають рештки кімнат, підлоги осипаються. Пів десятка червонюхів видзьобують між каміння рештки їжі чи й щось гірше. Решта будівлі ніби спирається сама на себе, ніби вона раптом втомилася і щомиті може прилягти відпочити.

А всередині оболонки…

— Тут нікого немає, — каже Іван.

— Отому й вартових нема, — каже Пузій, — він із військом.

— Навряд, — Тодд похмуро роззирається.

— Тодде? — питаю, відчуваючи щось…

— Він же сам наказав привести Тодда сюди, — каже Іван.

— То де ж він тоді? — питає Пузій.

— О, я тут, — каже мер, виходячи з тіні, яка не мала б його заховати, так що він ніби виходить просто з цегляної стіни, з мерехтіння, де його не можна було побачити.

— Що за чорт?.. — каже Пузій, відходячи назад.

— Та ні, не чорт, — каже мер, роблячи перші кроки до нас, розвівши руки в боки. Всі солдати націлюють у нього свої рушниці. Він, схоже, навіть не озброєний.

Ось він де.

— Ні, не чорт, — посміхається він, — значно гірше.

— Стій на місці, — каже Тодд, — тут люди, які тебе із задоволенням пристрелять.

— Я знаю, — мер зупиняється на нижній сходинці, що веде в собор, нога спочиває на великій каменюці, що лежить поруч. — От хоч би й рядовий Ферров, — він киває на Івана, — котрий досі ображається, що його було покарано за власну некомпетентність.

— Стули писок, — каже Іван, дивлячись на приклад своєї зброї.

— Не дивіться йому в очі, — швидко каже Тодд, — Не смійте дивитись йому в очі.

Мер спроквола піднімає руки вгору.

— То я тепер ваш в’язень? — він дивиться на солдатів, на всі націлені в нього рушниці, — о, так, я все бачу, — каже він. — У вас такий план. Повернути ліки людям, піднятись на їхньому ресентименті, прийти до влади. Так, дуже розумно.

— Так не буде, — каже Тодд, — ти відкличеш армію. Ти звільниш усіх.

Мер кладе руку на бороду, ніби обмірковує.

— Штука в тому, Тодде, — відповідає він, — що насправді люди не хочуть свободи, як би вони про неї не розводились. Ні, я впевнений, що армії слід розбити Відповідь, і що солдати, які тебе супроводжують, будуть страчені за зраду, а ми з тобою і Віолою нарешті зможемо погомоніти про ваше майбутнє, як я й обіцяв.

Іван зводить курок із гучним клацанням.

— Ти такий впевнений?

— Ти наш в’язень і на цьому все, — каже Тодд, дістаючи бухту мотузки із сідельної сумки Анґаррад, — доведеться побачити, як до цього поставиться армія.

— Що ж, добре, — майже радісно каже мер, — але я б таки послав одного з них до підвалу, аби ви прийняли ліки негайно. Бо я бачу ваші плани ясно як день, а ви ж цього не хочете.

Пузій озирається. Тодд йому киває і той прожогом кидається по сходах повз мера.

— В кінець і вниз, — показу мер, — шлях чистий.

Тодд бере мотузку і рушає до мера, повз націлені в нього рушниці. Мої руки пітніють на віжках.

Це не може бути настільки просто.

Не може…

Мер простягує складені зап’ястки, і Тодд вагається, не хоче насправді до нього підходити.

— Раптом він щось утне, — не озираючись каже Тодд, — тоді негайно пристрельте.

— Із задоволенням, — відповідає Іван.

Тодд тягнеться вперед і починає намотувати мотузку на зап’ястки мера.

Ми чуємо кроки в соборі. Пузій вибігає, геть захеканий, у Шумі — буря.

— Ви сказали, ліки в підвалі, лейтенанте.

— Так і є, — каже Тодд. — Там я їх і бачив.

Пузій хитає головою.

— Порожньо. Порожнісінько.

Тодд повертається до мера.

— Отже, ти його перебазував. Кажи, куди?

— А то що? — питає мер. — Застрелиш?

— Власне, мені такий варіант більше до серця, — каже Іван.

— Куди ти їх заховав? — знову питає Тодд, його голос сильний, лютий.

Мер дивиться на нього, тоді на решту чоловіків, нарешті на мене в сідлі.

— Я дуже хвилювався через тебе, — каже він. — Ти, мабуть, заледве ходиш?

— Не дивись на неї, — кидає Тодд, підходячи ближче до нього, — очі свої з неї забрав, кажу.

Мер знову всміхається, далі простягуючи руки, ледве обплутані мотузкою.

— Добре, — відповідає, — я все скажу.

Знову оглядає всіх по черзі і розпливається в усмішці.

— Я їх спалив, — пояснює мер, — коли Спекли, на жаль, нас покинули, у ліках більше не було потреби, тому я спалив кожну піґулку і кожен цех, де їх робили, а тоді висадив у повітря лабораторію і повісив це на Відповідь.

Вражаюча тиша. Чуємо лише далекий РЕВ армії, що крокує на пагорб, крокує до своєї мети.

— Ти брехло, — нарешті озивається Іван, підступаючи до мера з наведеною рушницею, — і, як на те, тупе брехло.

— Ми ж не чуємо твій Шум, — каже Тодд, — ти не міг спалити все.