— Але ж Тодде, синку, — каже мер, хитаючи головою, — я ніколи й не приймав ліків.
Знову тиша. Я чую підозру в Шумі чоловіків. Я навіть бачу, як кілька з них відходять, думаючи про владу мера, про його можливості. Можливо, він може контролювати свій Шум. А якщо він може це…
— Він бреше, — я пригадую слова нянечки Койл, — він-бо Президент Брехні.
— Принаймні, ти нарешті визнала мене
Тодд його штурхає.
— Кажи, де воно.
Мер відступає на крок, тоді відновлює баланс. Знову дивиться на нас. Я чую, як Шум кожного гучнішає, особливо Тодда, у нього — червоний і гучний.
— Я не брешу, панове, — каже мер, — якщо добре потренуватися, Шум можна контролювати. Його можна заглушити, — він знову дивиться на кожного з нас, знову з’являється усмішка, — його можна використати.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я, ЧУЮ.
Але не можу розібрати, це його Шум…
Чи Тоддів.
— Я вже досить наслухався! — кричить Іван.
— Згоден, рядовий Ферров, — каже мер, — мені теж досить.
І тоді нападає.
Я ВІЧЧУВАЮ, ЯК ПЕРШИЙ УДАР Шуму пролітає повз мене,
Бо чоловіки починають стріляти…
А я якраз на лінії вогню…
— Тодде! — кричить Віола, але рушниці продовжують стріляти, чоловіки кричать, а я перекочуюсь на жорстві, обдираю лікоть і повертаюся до капрала Пузія, котрий стоїть на колінах перед Анґаррад, спиною до мене, руки притулені до голови, він бессловесно кричить у землю, а Віола дивиться на нього і думає одне: якого біса тут коїться. Ше один солдат повалився на спину, впився пальцями в очі, ніби пробує їх вибрати, а третій лежить непритомний на животі. Решта двоє вже чкурнули в місто.
Шум летить від мера, гучніший і сильніший за все, що я бачив досі.
І достатньо гучний, аби звалити п’ятьох чоловіків за раз.
Самий лише Іван тримається, одна його рука біля вуха, а другою пробує націлити рушницю на мера, проте ствол небезпечно гуляє туди-сюди…
БАХ
Куля влучає в землю перед моїми очима, засипаючи їх порохом і землею…
БАХ
Ще одна рикошетить від каміння в глибині собору…
— ІВАНЕ! — кричу йому.
БАХ
— Припини стріляти! Ти нас уб’єш!
БАХ
Його куля пролітає просто біля голови Анґаррад. Та стає на диби, я бачу, як Віола хапається за віжки, шокована, вона насилу втримується…
А тоді я бачу, як мер прямує, він йде вперед, вперед, вперед…
Дивиться на чоловіків, котрих атакує…
Проходить повз мене…
І я навіть не думаю…
Я зриваюся з землі, зупинити його…
А він повертається і жбурляє Шумом просто в мене…
Світ спалахує, це так моторошно, бо він до болю сліпучий, тепер ніби всім помітно, як сильно тобі болить, всі довкола дивляться і регочуть, і нема де заховатись, і ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО летить, туго звите, ніби куля, крізь тебе, доводячи тобі, що з тобою все не так, пригадуючи все те погане, що ти скоїв у житті, мовляв, ти нічого не вартий, ти бруд, ТИ НІЩО, твоє життя не має сенсу ані змісту, ані мети, і тобі нібито треба просто розламати свої стіни, роздерти те, ким ти є, і або вмерти або віддатися, так, подарувати себе єдиній людині, котра може тебе порятувати, котра здатна тебе контролювати, вона ж може все це припинити, вона може зробити все добре добре добре…
Але навіть Шум не може зупинити мій рух.
Так, я віччуваю всі ці випади, але всьодно налітаю на нього, всьодно врізаюся в нього і всьодно збиваю його на землю, на сходи собору.
Він крекче, бо я вибив із нього повітря, тому атака Шумом на секунду припиняється. Капрал Пузій кричить і падає на землю, Іван хапає ротом повітря, Віола гукає: «Тодде!», а тоді його рука опиняється на моїй шиї, стискує мою голову, і мер дивиться мені просто в очі…
І на цей раз він вдаряє мене зі всіх сил.
— Дай сюди зброю! — горлає мер, стоячи над Іваном, котрий припав до землі під ним, рука знову на вусі, але рушниця таки націлена в мера. — Негайно!
Я кліпаю, в очах пісок і порох, і пробую зрозуміти, де я…
Ти ніщо ти ніщо ти ніщо
— Дай мені рушницю,
Мер горлає на Івана, знову і знову б’є його Шумом, Іван притискаєцця до землі…
Але рушниця все одно націлена…
— Тодде!
Біля моєї голови кінські ноги. Віола досі верхи на Анґаррад.
— Тодде, прокинься! — кричить вона.
Я дивлюсь на неї.
— Слава Богу! — скрикує вона, хоч на її лиці росчарування. — Дурна нога! Я не можу злізти з клятої коняки!
— Все добре, — заспокоюю я, хоть не знаю, чи дійсно добре, потім насилу встаю, а голова йде обертом.
Ти ніщо ти ніщо ти ніщо ти ніщо
— Тодде, що таке? — питає Віола, коли я підводжуся, тримаючись за віжки. — Я чую Шум, але…
— Рушницю! — мер наближаєцця до Івана, — зараз же!
— Мусимо йому допомогти, — кажу я…
Але здригаюся від потужної атаки…
Спалах Шуму такий білий, що в ньому майже видно, як між мером та Іваном вигинається повітря…
Іван голосно стогне і прикусує язик…
З рота цебенить кров…
