Запитання та Відповідь полностью

А тоді він зойкає, як дитина, і падає навзнак…

І кидає рушницю…

Кидає просто в руки меру.

Той піднімає зброю, зводить курок і націлює на нас — усе одним плавним рухом. Іван смикається на землі.

— Що взагалі сталося? — питає Віола, явно надто зла, щоби перейматися рушницею.

Я піднімаю руки вгору, не відпускаючи віжки.

— Він може використовувати Шум, — кажу я, не відриваючи від нього очей, — може використовувати як зброю.

— Саме так, — мер знову всміхаєцця.

— Я чула тільки крики, — вона поглядає на чоловіків, котрі лежать на землі, вони дихають, але непритомні. — Що значить «як зброю»?

— Це правда, Віоло, — відповідає мер, — і то — найліпша зброя з усіх. Скажи чоловікові правду про нього і, — він штурхає Івана чоботом, — у нього можуть виникнути проблеми з прийняттям, — він хмуриться, — але вбити цим не вб’єш, — він знову дивиться на нас. — Принаймні поки що.

— Але… — вона в це не вірить, — як? Як ти можеш?..

— Я вірю у дві максими, люба дівчинко, — каже мер, повільно насуваючись на нас. — По-перше, якщо ти здатен контролювати себе, тоді здатен контролювати інших. По-друге, якщо ти можеш контролювати інформацію, тоді можна контролювати інших, — він либиться, очі зблискують, — ця філософія непогано мені прислужилася.

Я думаю про пана Гаммара. Про пана Коллінза. Про мугикання, яке долинало з дому мера у моєму рідному містечку.

— Ти навчив інших, — кажу я, — чоловіків із Прентісстауна, ти навчив їх контролювати Шум.

— Так, і вони засвоїли, хоч не всі однаково успішно, — відповідає він, — головне, що ніхто з моїх офіцерів не приймав ліків. Бо нащо? Покладатись на ліки — слабкість.

Він уже майже впритул.

Я — це Коло, а Коло — це я, кажу йому.

— Так, ти напрочуд добре почав, правда ж, Тодде? Так контролювати себе, поки ти робив просто невимовні речі з тими жінками.

Мій Шум червоніє.

— Ану заглухни, — кажу я, — я робив те, що ти мені казав…

— Я ж тільки виконував накази, — дражниться мер. — Притулок боягузів від початку часів, — він зупиняється за два метри від нас, рушниця націлена мені в груди, — будь ласка, Тодде, зніми її з коня.

— Що?

— Здається, в неї була проблема з ногами. Навряд чи вона зможе йти без твоєї помочі.

Я дотепер тримаю віжки в руках. У мене є думка, яку я пробую поховати.

ЛОШАТКО? питає Анґаррад.

— Запевняю, Віоло, — каже мер, — на випадок, якщо ти вирішиш втекти на цій прегарній тварині, запевняю, що всаджу в Тодда не одну кулю, — знову дивиться на мене, — хоч як мені це дошкулятиме.

Я вагаюся, думаю, чи не підстьобнути Анґаррад попри це, думаю, чи це не вихід для Віоли, щоб забратися геть звідси, і чи знайде потім вона собі безпечне місце.

— Ні, — Віола вже перекидає ногу через сідло, — без варіантів. Я тебе не покину.

Я беру її за руки і допомагаю злізти. Їй доводиться спертись на мене, аби встояти, але я її тримаю.

— Пречудово, — каже мер, — тож ходімо всередину і нарешті поговоримо.

— Отже, спершу про те, що мені відомо.

Він привів нас у колишню кімнату з круглим вікном із кольорового скла; але зараз вона відкрита вітрам із двох боків і згори, але вікно на місці, дивиться вниз, але дивиться на трощу.

Дивиться на крихітний розчищений майданчик із поламаним столом і двома стільцями.

На яких сидимо ми з Віолою.

— Наприклад, я знаю, — каже мер, — що ти не вбивав Аарона, Тодде, ти так ніколи й не зробив останній крок до того, щоби стати чоловіком, і насправді це Віола всадила в нього ножа.

Віола бере мене за руку і міцно стискає, показує, що все добре, хоч він і все знає.

— Мені також відомо, що Віола сказала тобі, мовляв, Відповідь ховається біля океану, коли я дозволив тобі втекти і поговорити з нею.

Мій Шум розпирає від злости і сорому. Віола стискає мою руку сильніше.

— Також мені відомо, що ти послав хлопця на ім’я Лі попередити Відповідь, — він схиляється на зламаний стіл, — і, звісно ж, я точно знаю, де і коли вони нападуть.

— Ти монстр, — кажу я.

— Ні, — відповідає мер, — просто лідер. Такий лідер, котрий може побачити кожнісіньку твою думку, про себе, про Віолу, про мене, про це місто, про таємниці, які, як тобі здається, ти зберігаєш. Я можу прочитати все, Тодде. Але ти мене не слухаєш, — він досі тримає рушницю, дивиться, як ми сидимо перед ним, — я все знав про те, що Відповідь нападе на світанку, ще перш ніж ти відкрив рота.

Я випростуюсь у кріслі.

— Що?

— Я почав збирати армію, ще перш ніж почав Запитувати Віолу.

Я підводжуся.

— Ти катував її просто так?

— Сядь, — каже мер, і маленький спалах від нього ослаблює мої коліна саме настільки, щоб я негайно сів, — не буває просто так, Тодде. Ти вже мав би знати мене достатньо, аби розуміти, що я нічого не роблю просто так.

Він встає з-за зламаного столу, демонструючи, що любить ходити і говорити.

— Тодде, я бачу тебе наскрізь. Від моменту, коли ми вперше до ладу зустрілися в цій самій кімнаті, у якій ти зараз сидиш переді мною. Я знав усе. Завжди.

Він дивиться на Віолу.

— На відміну від твоєї приятельки, котра виявилась міцнішою, ніж я був уявляв.