Запитання та Відповідь полностью

Віола хмуриться. Якби в неї був Шум, вона б йому полюбому наваляла.

Мені спадає на думку…

— Навіть не пробуй, — каже мер, — ти ще й близько не на тому рівні. Навіть капітану Гаммару ще вчитись і вчитись. Ти хіба себе покалічиш, може, й сильно, — він знову дивиться на мене, — але ти можеш навчитись, Тодде. Ти можеш піти значно, значно далі за будь-кого з цих бідолашних імбецилів, котрі пішли за мною з Прентісстауна. Бідолашний пан Коллінз хіба на попихача годиться, а капітан Гаммар — просто черговий доморощений садист, але ти, Тодде, ти, — його очі спалахують, — ти міг би вести армії.

— Я не хочу вести армії, — кажу я.

Він усміхається.

— У тебе, може, й не бути вибору.

— Вибір є завжди, — каже Віола коло мене.

— О, люди обожнюють на цьому наголошувати, — каже мер. — Їм від цього стає краще, — він підходить до мене і зазирає в очі, — але я стежив за тобою, Тодде. За хлопчиком, котрий не може вбити ближнього. Хлопчик, котрий пожертвує життям, аби врятувати кохану Віолу. Хлопчик, котрий почувався таким винуватим від жахливих речей, які він робив, що був мусив заглушити всі почуття. Хлопчик, котрий однаково відчував увесь біль, найменшу шкоду, яка відображалась на лиці жінок, яких він таврував.

Він нахиляється блище до мого лиця.

— Хлопчик, котрий відмовився втратити душу.

Я його віччуваю. Він у моєму Шумі, порпається там, перевертає все, громить кімнату моєї голови.

— Я робив жахливі речі, — кажу, хоч навіть не хотів.

— Але ти вже за них розплатився, Тодде, — його голос м’якший, майже ніжний. — Ти — твій власний найгірший ворог, ти караєш себе гірше, ніж я міг би й сподіватися. Чоловіки мають Шум, і як дають йому раду, хіба роблять себе трошки мертвими, але ти, хоч би як ти хотів, ти так не можеш. Бо ти, Тодде, чутливіший за будь-якого баченого мною чоловіка.

— Стули пельку, — я пробую відвести погляд, проте не можу.

— Але це робить тебе дуже сильним, Тодде Г’юїтте. У цьому світі отупіння та інформаційного перевантаження, хлопчику мій, чутливість — направду рідкісний дар.

Я затуляю вуха руками, але й далі чую його в себе в голові.

— Ти єдиний, кого я не зламав, Тодде. Єдиний, хто не впав. Єдиний, хто лишився невинним, попри кров на руках. Єдиний, хто досі називає мене мером у своєму Шумі.

— Я не невинний! — кричу, не розтуляючи вух.

— Ти міг би керувати разом зі мною. І міг би бути першим після мене. А коли ти навчишся контролювати свій Шум, навіть я тобі буду не рівня.

І знову слова гримлять у всьому моєму тілі.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Припини! — кричить Віола, але якось ніби здалечку, ніби вона за багато миль від мене.

Мер кладе руку мені на плече.

— Ти міг би стати мені сином, Тодде Г’юїтте, — каже він, — моїм справжнім і єдиним спадкоємцем. Я завжди хотів сина, котрий не був би…

— Тату? — чуємо ми всі, питання прорізаєцця крізь усе, ніби куля крізь туман.

Шум у моїй голові зупиняється, бо мер різко відступає назад, і я раптом відчуваю, що знов можу дихати.

За нами стоїть Дейві, в одній руці тримає рушницю. Він завів Смертоносного сходами нагору і зараз дивицця через руїну на нас трьох.

— Шо відбувається? Що це там за чоловіки на землі?

— Що ти тут робиш? — спохмурніло відрубує мер. — Битву вже виграли?

— Ні, тату, — каже Дейві, перелазячи через трощу до нас, — то була така хитрість, — він стає на землю біля мого стільця. — Привіт, Тодде, — він мені киває на знак вітання. Зиркає на Віолу, але не витримує її погляду.

— Що за така хитрість? — вимагає мер, і він уже злий як чорт.

— Відповідь не прийшла через пагорб, — каже Дейві, — ми зайшли в глиб лісу, але там жодного сліду від них, ніде нічого.

Я чую, як Віола тихенько зойкає, ніби втішене здивування зривається з її губ, перш ніж вона встигає навіть спробувати втамувати його.

Мер дивицця на неї, очі люті, лице глибоко, глибоко задумане.

І він націлює на неї рушницю.

— Нічого не хочеш нам пояснити, Віоло?

ТОДД УЖЕ ВСТАВ, відійшов від стільця і стовбичить між мною і мером, його Шум лютує так гучно і люто, що мер відступає на крок назад.

— Бачиш, яка в тобі сила, хлопчику мій? — питає він. — Ось тому ти дивився, як її Запитують. Твоє страждання робить тебе сильним. Я навчу тебе його опанувати, і разом ми…

— Торкнися її, — каже Тодд, — і я тобі кожну кінцівку з тіла повисмикую.

Мер усміхається.

— Я тобі вірю, — він піднімає рушницю, — але не все так просто.

— Тодде, — кажу я.

Тодд повертається до мене.

— Отак він і переможе. Розіграє нас одне проти одного. Як ти й казала. Мабуть, досить цього…

— Тодде, — я хочу встати, але мої дурнуваті кісточки не тримають, і я спотикаюсь. Тодд тягнеться до мене…

Але Дейві…

Дейві хапає мене за руку, він не дає мені впасти й опускає назад у крісло. Не дивиться мені в очі. Ні Тоддові. Ні батькові. Його Шум спалахує жовтим від сорому, тож він просто відступає від мене подалі.