Запитання та Відповідь полностью

Він виводить мене з великої кімнати, веде через короткий передпокій у передній частині споруди. Двері на міську площу розчинені навстіж. Армія займається стройовими вправами; посеред площі тільки й чути гуп гуп гуп їхніх ніг, а до нього додається РЄВ чоловіків, позбавлених ліків.

Я трохи здригаюся.

— Поглянь-но, — каже мер.

Позаду армії, на середині площі, чоловіки встановлюють маленьку дерев’яну платформу із зігнутою жердиною.

— Що це?

— Тут завтра по обіді повісять сержанта Гаммара за його жахливий, просто страхітливий злочин.

Спогад про Медді, про її мертві очі, знову стискає мої груди і рветься назовні. Доводиться притиснути руку до рота, аби його стримати.

— Я помилував колишнього мера цього міста, — каже мер, — але безжально покараю одного зі своїх найвідданіших та найдавніших сержантів, — він дивиться на мене. — Отепер і скажи: ти щиро думаєш, що я вчиню таке, аби лише задовольнити якусь дівчинку, котра має потенційно корисну для мене інформацію? Ти щиро думаєш, що я піду на такі клопоти, якщо, на твою думку, все під моїм повним контролем?

— То чому ти це робиш? — питаю.

— Бо він порушив закон. Бо у нас цивілізований світ, і варварство тут не толеруватимуть. Бо війні кінець, — він повертається до мене, — і я б дуже хотів переконати в цьому нянечку Койл, — він підступає ближче. — То ти це зробиш? Хоч принаймні розповіси їй про те, як я намагаюся згладити цю трагедію?

Я дивлюся на свої ноги. Мій розум крутиться, вертиться, як метеор.

Все, що він каже, може бути правдою.

Але Медді мертва.

І це моя провина.

А Тодда досі немає.

Що робити?

(що робити?)

— Зробиш це, Віоло?

Чого б ні — думаю я, — цю інформацію можна передати нянечці Койл.

Я ковтаю слину.

— Ну, я спробую.

Він знову всміхається.

— Пречудово, — мер лагідно торкається моєї руки, — а тепер біжи додому. Ти там іще знадобишся на похороні.

Я киваю, виходжу на східці, і геть звідси, але вже десь на середині площі РЕВ накриває мене, мов сонячний удар. Я зупиняюсь і намагаюсь перевести дух, якого мені, здається, бракує.

— Віоло! — він досі стежить за мною, поглядає зі східців свого дому, чи собору, хай йому грець. — Може, повечеряєш зі мною завтра?

Він щириться, коли бачить, як я намагаюся приховати, наскільки мені не хочеться йти.

— Звісно, Тодд також там буде, — каже він.

Я широко розплющую очі. Ще одна хвиля здіймається в грудях, знову приносить сльози і так мене дивує, що я гикаю.

— Справді?

— Аякже, — каже він.

— Чесно?

— Чесно, — каже він.

Він навіть розводить руки, ніби хоче мене обійняти.

— ТРЕ’ ЇХ ПЕРЕРАХУВАТИ, — каже Дейві, витягуючи надвір велику парусинову торбу, яка лежала в коморі монастиря, і гучно гепаючи нею об землю. — Така наша нова робота.

Вчора ввечері мер запізніло привітав мене з днем народження, а вчора ввечері я поклявся її знайти.

Але нічо не змінилося.

— Перерахувати? — я озираюся на Спеклів, котрі так само мовчки, бес усякого сенсу, спостерігають за нами. Мабуть, ті ліки вже давно давно вивітрилися… — Нашо то?

— Ти шо, ніколи не слухаєш батю? — питає Дейві, дістаючи інструменти. — Кожен має знати своє місце. Плюс треба якось пильнувати тварин, нє?

— Вони не тварини, Дейві, — я тримаю себе в руках, бо ми вже пару раз сварилися з цього приводу. — Вони просто прибульці.

— Та всьодно, свиното, — він дістає з торби пару кусачок і кладе їх на траву. Знову тягнеться в торбу. — Тримай-но, — він простягує мені жменю металевих смужок, скріплених одною довшою. І я беру.

А тоді розумію, що я взяв.

— Ми ж не будемо… — починаю я.

— Авжеж, будемо, — він простягує ще один інструмент, який я теж пізнаю.

Отак ми таврували овець у Прентісстауні. Береш той інструмент, шо зараз тримає Дейві, обкручуєш металеву смужку вівці навколо ноги. Інструментом міцно скріплюєш кінці докупи, натто туго і ще тужче, такшо смужка аж впивається в шкіру, а це, ну, воно так туго, шо від смужки починаєця інфекція. Проте метал покритий ліками, які долають інфекцію, такшо інфікована шкіра починає гоїтись навколо смужки, вростати в неї і врешті-решт заміняє той шматок шкіри металевою смужкою.

Я знову позираю на Спеклів, а вони — на нас.

Погано, шо воно не загоїться, якшо смужку зняти. Вівця стече кров’ю і помре. Чіпляєш стрічку — і минуть роки, поки вона не вмре. То раз і назавжди.

— Ну тоді тобі досить буде думати про них як про овець, — каже Дейві, встає з кріпильниками в руках і дивиться на Спеклів. — Шикуйтесь!

— Проходимо поле за полем, по черзі, — кричить він, махаючи спеклам кріпильником в одній руці та пістолетом в іншій, а між тим солдати на кам’яних стінах тримають рушниці націленими на стадо. — Коли отримаєте номер, сидите на своєму полі і звіттам ані кроку, ясно?

їм, здається, ясно.

От у чому штука.

Вони розуміють значно більше, ніж вівці.

Я дивлюся на пакунок металевих смужок у своїй руці.

— Дейві, але це…

— Давай рухайся, свиното, — нетирпляче каже він. — Нині маємо пройти двісті штук.