Запитання та Відповідь полностью

Я намагаюся заспокоїтися. Перші Спекли з черги теж дивляться на металеві смужки. Певно, самиці, бо деколи це видно з кольору лишайника, який росте на них замість одягу. Вони ще й переважно низенькі, як на Спеклів. Мого росту, чи й менше.

І я думаю, що коли я цього не зроблю, якшо то буду не я, то вони просто найдуть когось, кому буде всьодно, що їм боляче. Ліпше вже я, хоть буду нормально до них ставитись. Ліпше, чим то робив би сам Дейві.

Правда?

(правда?)

— Давай закручуй ту срану смужку їм на руку, або цілий ранок тут просидимо, — каже Дейві.

Я жестом показую їй протягнути руку. Вона слухається, дивиться мені в очі, не кліпаючи. У мене клубок у горлянці. Але я розгортаю пакунок зі смужками і відчіпляю першу — це номер 0001. Вона так само дивиться і не кліпає.

Я беру її за витягнуту руку.

Плоть тепла, і вона тепліша, аніж я чекав, вони здаються такими білими і холодними.

Я обгортаю смужку навколо її зап’ястка.

Я віччуваю її пульс пальцями.

Вона так само дивиться мені в очі.

— Вибач, — шепочу я.

Дейві підходить, кладе вільні кінці смужки в кріпильник і завертає так туго і сильно, що Спекл сичить від болю, а той зводить кінці кріпильника докупи, фіксує металеву смужку на її зап’ястку, такшо вона стає 0001 на все житя.

Спід смужки тече кров. Кров 0001 червона.

(я це вже знав)

Притримуючи зап’ясток другою рукою, вона йде геть від нас, так само дивиться, так само не кліпає, мовчазна, як прокляття.

Ніхто не опирається. Вони просто шикуються і дивляться, і дивляться, і дивляться. Інколи вони роблять оці клацаня одне до другого, але без Шуму, без бородьби, без опору.

І Дейві віццього злиться все більше і більше.

— Кляті штуки, — каже він, на секунду затримуючи закручену смужку, перш ніж відпустити, просто аби побачити, скільки Спекл зможе сичати від болю. І ще секунду чи дві після того.

— Як тобі це подобається, га? — він горлає на Спекла, і той чалапає геть, тримається за руку, дивиться на нас.

Наступний у черзі 0038. Він високий, певно, чоловік; він дуже худий, як усі, а то й ще худіший, бо навіть дурню ясно, шо провіанту, який ми кожного ранку накладаємо в їхнє корито, на півтори тисячі Спеклів замало.

— Чіпляй смужку йому на шию, — каже Дейві.

— Шо? — перепитую, очі широко розплющуються. — Ні!

— Чіпляй давай, най би ти луснув, на шию!

— Я не буду…

Зненацька він кидається на мене, лупцює по голові кріпильником і вириває металеві смужки з моїх рук. Я падаю на коліно, хапаюся за череп і біль кілька секунд не дає мені побачити, що робиться.

А коли я бачу, вже пізно.

Дейві поставив Спекла на коліна перед собою, смужка 0038 туго закручена на його шиї, а кріпильником він закручує її ще тугіше. Солдати на стіні регочуть, а Спекл хапає ротом повітря, пальцями дряпає смужку, і з шиї сочиться кров.

— Припини це! — кричу, намагаюся звестись на рівні.

Але Дейві змикає кріпильник докупи і Спекл валиться у траву; він гучно давиться, голова його робиться жорстоко-рожевою. Дейві стоїть над ним, не рухається, просто дивиться, як той задихається і помирає.

Я бачу кусачки, які Дейві поклав на траву, і, спотикаючись, бреду до них, хапаю і кидаюсь до 0038. Дейві пробує мене зупинити, але я замахуюсь на нього кусачками, і він віцкакує, я стаю на коліна біля 0038 і пробую підчепити смужку, але Дейві затягнув її так туго, а Спекл так борсається, задихаючись, що мені доводиться втихомирити його кулаком.

Я розрізаю смужку. Вона відлітає набік у місиві крові та шкіри. Спекл хапає повітря так гучно, що вухам боляче, і я вітхиляюсь від нього, досі тримаючи в руках кусачки.

І поки я дивлюся, як Спекл пробує знову вдихнути і, можливо, марно, поки Дейві кидається на мене із кріпильником у руці, я нарешті розумію, яке голосне клацаня зараз чути у натовпі Спеклів, а що його чути саме зараз, то це не якась випадковість, на те є купа причин…

Саме зараз вони вирішують атакувати.

Перший удар влучає мені в тім’я, але то зовсім слабенький удар. Усі вони худі і легкі, тож в удар вкладається небагато ваги.

Але їх аж півтори тисячі.

І вони плинуть хвилею, такою щільною, що я ніби тону.

Ще кулаки, і ще стусани — у лице і в шию, такшо в підсумку мене збивають на землю, і тиснуть усією вагою, а потім хапають за руки і ноги, рвуть одяг і волосся, і я кричу, гукаю, один із них вихопив кусачки мені з руки і щосили врізає ними мені в лікоть, і той біль натто сильний, аби я його витримав…

І моя єдина думка, єдина дурацька думка…

Чому вони нападають на мене? Хіба не я спробував порятувати 0038?

(але вони знають, вони знають…)

(вони знають, що я вбивця…)

Дейві щось вигукує, і тоді лунають перші постріли з верхівки кам’яної стіни. Ще кілька ударів, ще подряпини, але постріли не вщухають, і Спекли починають розбігатися — я це радше чую, чим бачу, бо з мого ліктя лиється біль.

Один зі Спеклів досі на мені, він дряпає мене зі спини, а я лежу лицем у траві, пробую перевернутися, нагорі й далі стріляють, повітря заповнює запах кордиту, а Спекли біжать і біжать, лише цей лишається на мені, дряпає і б’є.